Головне меню
Вхід
Користувач:

Пароль:
 
Забули пароль?

Реєстрація

3 користувач(ів) активно
(3 користувач(ів) переглядають Texts)

Учасників: 0
Гостей: 3

далі...

Рекомендуем : Ігор Черкаський Держфінмоніторинг
Тексти > Сонети > 12 сонетів. Переклад Наталі Бутук
12 сонетів. Переклад Наталі Бутук
Опубликовал(а) Admin 02/12/2008 (9025 прочтений)

«В надвечірнім падолисті» третя збірка Наталі Бутук. Читачі уже знайомі з віршами авторки. Її твори друкувалися у періодичних виданнях та колективних збірниках, звучали по радіо. Майже одночасно були видані дві книги віршів «Моя любове» (Поезії. – Київ: Знання, 2001) та «Акорди» (Вірші. – Одеса: Друк, 2001).

До третьої збірки увійшли як оригінальні твори поетеси, так і перекладні. Сподіваємось, що читачі не залишаться байдужими до ніжних ліричних мініатюр, до яскравих витончених образів, що їх вимальовує автор. Захоплює теплота і щирість, якою пройняті вірші.

Були відзначені і перекладні твори Наталі Бутук. За переклад сонетів Шекспіра вона стала лауреатом конкурсу «Золота лоза», що проходив в Одесі у 2001 році і присвячувався 95-річчю С.Кірсанова.

У 2003 році Наталя Бутук стала членом Національної Спілки письменників України.


Бутук, Наталя. В надвечірнім падолисті. Вірші. – Одеса: Фаворит; Друкарський дім, 2008. – 64 с.


1

Ми зі створінь найкращих прагнемо рости,

Аби краси повік не в’яла рожа.

Віджилу літорость пагінчик молодий,

Як розів’ється, поновити зможе.


А ти задивлений в яскравість власних віч,

Собою сам наснажуєш свій пломінь;

На голод світ зрікаєш, а свій вік – на ніч,

Жорстокий ворог ти собі самому.


Ти нині світу ще окраса гомінка,

Веселої весни вістун єдиний,

Та в пуп’янку своїм ховаєш дивний скарб

І марно тратиш, ніжний скнаро, днини.


оооооСвій пожалій. Про те подбай тепер ти,

оооооЩоб скарб могила не змогла пожерти.


3

У люстро глянь, обличчю наказавши:

Новий відбиток час би вже зробити;

Ти світ одуриш, матері не давши

Блаженну радість лоно запліднити.


Хто б не хотів заколосити ниву

І труд свій орний зневажав недбало?

Залюблений у себе, в невідь сиву,

Хто б родовід свій кинув на поталу?


Твій юний вид – для матері свічадо,

Що їй нагадує солодкий квітень;

Як в вікна віку блисне твій нащадок,

У нім і ти свій зможеш квіт уздріти.


оооооОднак, як житимеш самотиною,

оооооУмреш і ти, і Образ твій з тобою.


7

Поглянь на Схід, як світло благодатне

Чоло велично-палахке підводить,

Здоровить радо люд лице принадне,

Уздрівши маєстат священний вроди;


І як здіймається в небесну гору

Ополудні потомність промениста,

Красу ще пестить люд прихильним зором

І сходження вітає золотисте;


А як зверне з яскравого зеніту

На захід колісниця постаріла

І, день скінчивши, котиться з блакиту,

То й люди вернуть очі від світила.


оооооТак вмреш і ти: твоя скінчиться днина,

оооооЯкщо не лишиться по тобі сина.


24

Мій зір, мов художник, управно і вміло

Портрет твій на серця скрижалі відбив;

За раму картині моє сталось тіло,

Але перспектива – ознака майстрів.


Крізь майстра усі його витвори видні,

Там образу й твого є риси ясні,

Він досі в грудей моїх висить робітні,

Де очі твої – вікна в душу мені.


Очам прислужилися очі без ліку:

Твій обрис на серці зір вирізьбив мій;

І дивиться сонце до віч твоїх вікон,

Щоб шану віддати любові моїй.


оооооТа вміння очам не достатньо, одначе,

оооооБо серця не знають – малюють, що бачать.


29

Коли я, з Долею в незгоді і з людьми,

У самоті оплакую вигнання

І небо непокою марними слізьми,

І проклинаю гірко безталання;


Шкода, що блиском не втішаюся надій,

Непоказний, і небагато друзів;

І заздрю провесни привабі молодій,

У чім кохаюся – від того в тузі.


Я сам собі ненависний за ці думки,

Та лиш подумаю, бува, про тебе, –

З пітьми землі, мов Жайвір в досвіток дзвінкий

Лечу співати гимн при брамі Неба.


оооооЛюбові не змінив би я своєї

оооооЙ на Королів високі привілеї.


33

Не раз я бачив, як величний ранок

Верхів’я зір золотить неба оком,

Цілунком пестить зелень лук весняну,

Сріблить в алхімію бліді потоки


Та й налягти дозволить мерзі хмарній,

Вид неба вкрити дибою гидкою,

Від світу заховати образ гарний,

На захід прокрадаючись з ганьбою.


Так вранці Сонце і моє сіяло

У мене на чолі у блиску всьому,

Та лиш на мить: гай-гай, його не стало,

Воно повите в тучі паполому.


оооооТа я за це любов не зневажаю:

оооооЙ небесне сонце в теміні буває.


44

Якби було тіло, мов думка, тоді

Завадою б відстані прикрі не стали:

Здолав би я простір і вмить долетів,

Де ти, перенісся б з найдальших я далей.


Немає різниці, нога де моя

Стоїть на землі й як далеко від тебе,

Бо думка прудка через суші й моря

Ширяє усюди, куди їй потреба.


Але я не думка, і в цьому біда,

Не можу я безлічі миль подолати,

Бо все моє тіло земля і вода,

І вільно мені тільки тяжко стогнати.


оооооЯ з первнів повільних не маю нічого,

оооооЛиш сльози важкі знаки горя гіркого.


45

Повітря легке і вогонь очисний

Ці первні обидва всякчасно з тобою,

Це думка моя і жадання вони

До тебе й від тебе мандрують обоє.


Коли ж відлітають два духи стихій

До тебе з посольством чуттів моїх ніжних,

Лиш два складники маю в плоті моїй,

Й гнітить гіркота мене смутків невтішних.


Аж поки життя мого зцілиться склад

Поверненням тих пославнців швидкокрилих,

Котрі, як тепер, прилетівши назад,

Про добре здоров’я мені розповіли.


оооооНе довго я повістю їхньою радий;

оооооДо тебе послів мушу знов посилати.


66

Усім втомившись, ладен я з життя піти,

У злиднях гідність бачачи ізроду,

Жалку Нікчемність в шатах пишноти,

Зневагу віри, вславлену підлоту;


Не по заслузі честь, на сором, золоту;

Дівочу цноту, продану брутально;

І досконалість, кинуту в неправоту;

Хитку потугу, вклінну міць благальну;


І скутий можновладністю митців язик;

І з видом Вченим Дур знанням керує;

І просто-Правда – це Простацтво в недорік;

Й Добро уярмлене у зла слугує.


оооооУсім втомившись, я б давно з життя пішов,

оооооТаж, вмерши, в самотині залишу любов.


73

В мені ти бачиш ту печальну пору,

Коли пожовкле вже опало листя,

Й тремтять від холоду порожні хори,

Де щойно співи чулися перлисті.


В мені ти бачиш дня такого сутінь,

Котрий по заході йде до загину;

Його спиває чорна ніч по суті,

Смерть запечатує в пітьму спочину.


В мені ти бачиш те жаріння ясне,

Що тліє ще на юні попелищі,

Немов на смертнім ложі, де й загасне,

Спожите тим, живилось чим поки що.


оооооТи бачиш все; тому й сильніше любиш

оооооТе, що невдовзі, люблячи, загубиш.


95

Яким солодким й милим робиш ти свій стид,

Що, наче тля у запахущій Рожі,

Красу твого імення-пуп’янка плямить!

Свій гріх вдягаєш у які розкоші!


Язик той, що твої перебирає дні,

Розваги коментуючи грайливо,

Тебе картає, але відгуки хвальні

Твоє ім’я благословить сміливо.


Яке помешкання дісталось тим гріхам,

Що вибрали тебе для проживання,

Де під краси вуаллю скрита темінь плям,

І очі тішить пишне споглядання!


оооооВважай лиш, серце, на великий привілей;

оооооІ найміцніший ніж псується, вжитий зле.


130

Не схожі на сонце коханої очі;

Корал за палкі червоніший вуста;

І груди не сніг радше видиво ночі;

Волосся, як дріт, смоляна чорнота.


Не бачив троянд ні червоних, ні білих

В єднанні чудовнім на юних щоках.

І подих не пахне, і тіло, як тіло,

Не хвиля парфумів бентежно-пахка.


Я б слухав весь вік її мову чудесну,

Хоч музики звуки для серця миліш.

Не знаю, як ходять богині небесні,

Ступає владарка моя по землі.

оооооТа я присягатися небом готовий,

оооооЩо цих порівнянь не потрібно любові.

Та я присягатися небом готовий,
ооооо
Що цих порівнянь не потрібно любові.о
Предыдущая статья Сонети. Переклад Віктора Марача Сонет 144 в переводе И.Е.Чупис Следующая статья
© 2007-2013 shakespeare.zp.ua
TOP.zp.ua
2.161 секунд | 35 запросов | 27-05-17 | 09:07