Головне меню
Вхід
Користувач:

Пароль:
 
Забули пароль?

Реєстрація

3 користувач(ів) активно
(2 користувач(ів) переглядають Texts)

Учасників: 0
Гостей: 3

далі...

Рекомендуем :
Шекспір в літературі наступних епох > Критика > Лазаренко Д.М. „Гертруда і Клавдій” Дж. Апдайка: від гри з образами до гри смислами
Лазаренко Д.М. „Гертруда і Клавдій” Дж. Апдайка: від гри з образами до гри смислами
Опубликовал(а) Admin 05/10/2009 (4748 прочтений)

Лазаренко Д.М.


„Гертруда і Клавдій” Дж. Апдайка: від гри з образами до гри смислами


„Розуміння може виходити за межі субєктивного задуму автора, більш того, воно завжди та неминуче виходить за ці рамки”

Г.. Гадамер

Дж. Апдайк (1932) належить до найавторитетніших письменників сучасної Америки. З-під його пера вийшло близько двох десятків романів, кілька новелістичних збірок, поетичних книжок та безліч критичних відгуків і есе. До найвідоміших творів Апдайка відносяться тетралогія, присвячена Гаррі (Кролику) Енгстрому, романи „Кентавр” (1964), „Подружні пари” (1969), „Іствікські відьми” (1984) та ін.

Сьогодні Дж. Апдайк є визнаним майстром „суб’єктивної прози”. Т.Н.Денисова характеризує його творчу манеру наступним чином: „Джон Апдайк, блискучий стиліст, тонко відчуває і відтворює барви і пахощі, пейзажі і психологію, тяжіючи до іронії: йому вдається переконливо змалювати як казковий світ Олімпу, так і сірий зимовий день у Пенсильванії” [Денисова 1999, с.45-46].

До найістотніших рис „суб’єктивного” або „доцентрового” роману, в рамках якого, на думку О.С. Мулярчика, пише Дж. Апдайк, відносять багатофокусність зображення, ліричність, увагу до окремої особистості в ході трансформаціїї її мінливих якостей, локальність сюжету, тонкий психологізм та стилістичну благозвучність [Мулярчик 1988, с.65-67].

Проблематика, що цікавить Дж. Апдайка, стосується, в першу чергу, місця особистості в системі „людина - суспільство”. Його героями стають середні американці, мешканці передмість та невеличких містечок. За вдалим визначенням Т.Н. Денисової, „Апдайк має сталу репутацію „барометра американських настроїв”. У перважній більшості своїх романів автор розкриває трагедію духовної апатії пересічних американців, зображуючи нудьгу, монотонність, безвихідність того замкненого кола, яким виявляється їхнє буденне життя. Незрідка об’єктом пильної уваги автора стають родинні відносини, стосунки чоловіка й жінки, родинний побут, поступове згасання почуттів та бажання звільнитись від підсвідомої невдоволеності подружнім життям. Саме це проблемне коло є однією з центральних тем і у одному з останніх романів майстра – „Гертруді і Клавдії” (2000).

Роман „Гертруда і Клавдій” був сприйнятий критиками дуже тепло, хоча й викликав, як і будь-яка інша книжка Дж. Апдайка, полеміку у пресі. Втім, попри надзвичайну читацьку популярність та величезну кількість критичних рецензій, об’єктом наукового інтересу твір ставав доволі рідко (серед досліджень на особливу увагу заслуговує монографічна праця В.І. В’юшиної [В’юшина 2006]). Можливо, причиною такої ситуації є недостатня часова дистанція, яка створила б умови для більш об’єктивного сприйняття та панорамності бачення, або ж несхожість роману з іншіми творами письменника.

Звернення до гамлетівського сюжету є для Дж. Апдайка доволі сміливим експериментальним кроком. В романі дія переноситься зі звичних для апдайківського читача американських передмість до середньовічного королівського палацу. Обивателі поступаються місцем особам королівської крові. Цей просторово-часовий зсув провокує закономірне питання: чи так вже відрізняються середньовічні воїни та ренесансні вельможі від нас, людей ХХІ століття? Власну відповідь, іронічну і, в той же час, щиру, пропонує нам у своєму романі Дж.Апдайк.

В межах роману творче спілкування Дж.Апдайка з Шекспіром базується скоріш на дискусійності, аніж на узгодженні естетичних та етичних настанов. Великий Бард стає для Дж. Апдайка одним з літературних авторитетів ще в університеті. Апдайк багато розмірковує про загадкові аспекти шекспірівської трагедії „Гамлет”. Одну зі своїх есеїстичних збірок він навіть називає „More Matter” (незакінчений рядок з репліки Гертруди до Полонія) [Updike 1999]. У інтерв’ю Апдайк зазначає: „Факти зазвичай переоцінюються. Практично річ є такою, якою люди її собі уявляють. Доки вони вважали, що Земля є пласкою, вона й була пласкою. Доки люди терпимо ставились до рабства, воно й було терпимим. Ми живемо серед тіней, тіні серед тіней” [Апдайк 1997, с.12]. В цих словах відчувається певна суголосність з роздумами Гамлета, прагнення переосмислити їх у новому культурно-історичному контексті.

„Гертруда і Клавдій” Дж.Апдайка є своєрідним „пріквелом” („prequel”) до подій, що розгортаються у шекспірівській п’єсі. У романі письменник актуалізує одночасно три ключові елементи еволюції гамлетівського сюжету у літературі – протосюжет, тобто першоджерело сюжету (середньовічна хроніка „Діяння датчан” Саксона Грамматика, ХІІ ст.), сюжет-посередник (переклад Саксонівської хроніки, здійснений Ф.Бельфоре, що увійшов до збірки „Трагічні історії”, 1576) та сюжет-еталон („Гамлет” В.Шекспіра, 1599) (термінологія А.Є. Нямцу). Відповідною є й структура роману, який поділяється на три частини. Кожна з частин відбиває той варіант розвитку подій, що й твір-відповідник. Такий розподіл маркується за допомогою імен, що змінюються від частини до частини відповідно до тексту-джерела. Цей метатекстуальний прийом є доволі цікавим художнім рішенням, що дозволяє органічно поєднати власне літературність із запрошенням долучитись до фахового літературознавчого діалогу.

Формою актуалізації традиційного матеріалу Дж. Апдайком обрано модель дописування (за термінологією А.Є. Нямцу): порівняно з сюжетними першоджерелами, на сюжетному рівні в романі не відбувається значних змін, а суть трансформації полягає у доповненні основних сюжетних ліній окремими мотивами, що є необхідними для створення цілісної системи конфліктів.

Докорінному переосмисленню підлягають образи дійових осіб. Дж. Апдайк, визнаний майстер психологічного портрету, користується різноманітними засобами творення художніх образів, аби його персонажі стали трьохвимірними, об’ємними. Автор використовує портрет, пейзаж, деталь, дію, самохарактеристику та характеристику з вуст інших дійових осіб, що уможливлює багатофокусне висвітлення кожного характеру.

Приміром, Ґорвендил (батько принца Гамлета) для Рорика (батька Гертруди) – вправний воїн, гідний чоловік для дочки, який заслуговує на корону, людина, що розуміє свій обов’язок та дотримується своїх обіцянок. Для Гертруди Ґорвендил – невитончений варвар, який ставиться до неї, як до атрибуту королівської влади. Для Полонія король – необтесаний узурпатор. Сам же Ґорвендил вважає себе сонцем, яке зігріває усю країну.

Образом-антиподом Ґорвендила є його брат Клавдій. За характеристикою брата, Клавдій – мрійник та фантазер, невиправний брехун, обдарований та чарівний цинік, що звик досягати усього, не докладаючи жодних зусиль. Думається, за такими словами ховається відображення заздрості, яку брати відчували один до одного. Тему двійництва братів підсилює образ тіні: Клавдій говорить про себе: „темна та безпутна тінь короля”, так само називає його сам Ґорвендил „брудна заздра тінь” [Апдайк 2004, 174]. Цілісною особистістю Клавдій стає лише вбивши брата та посівши його місце.

Найбільш яскравим та психологічно насиченим образом роману є Гертруда. З самого початку читач бачить королеву сміливою і розумною жінкою, що „відчуває в собі кров воїна” [Апдайк 2004, 11]. Гертруда наділена незалежністю суджень. Своє ставлення до заміжжя вона висловлює наступним чином: „жодна жінка не хоче бути табуреткою, яку виторговують для того, щоб потім на ній сидіти” [Апдайк 2004, 10]. Її батько вказує на властивість, що привертає до юної королеви усіх датчан, це – „надлишок того, що дарує щастя іншим людям”, „сонячного світла”, „милої простоти” [Апдайк 2004, 15]. Клавдій називає її „скарбом жіночості”, зазначаючи, що єдиним недоліком Гертруди є покірність [Апдайк 2004, 88].

Проте, образ незалежної самодостатньої жінки суперечив суспільним стереотипам того часу, в якому розгортаються події. Королева не могла реалізувати себе, адже постійно перебувала під владою чоловіків. Ґорвендил та Гамлет здавалися їй двійниками – володарями та охоронцями тунелю, кінцем якого була смерть. Ця нереалізованість стала фатальною і для чоловіків, яких доля пов’язала з Гертрудою, адже „ані один, ані другий не знав її до кінця” [Апдайк 2004, 157].

Втім, найнеоднозначнішим песонажем твору, думається, є принц Гамлет. Принц з’являється тільки наприкінці роману, проте його образ складається набагато раніше на основі висловлювань інших дійових осіб. У романі Апдайка суттю Гамлета є слова – слова інших людей. Такий спосіб авторської характеристики цікавим чином відображає специфіку сучасного гамлетівського дискурсу – будь яка читацька рецепція є сьогодні обтяженою та обумовленою цілим багажем чужих суджень та інтерпретацій. Часом здається, що шекспірівського Гамлета вже майже неможливо розгледіти за калейдоскопічною картинкою найрізноманітніших потрактувань.

Так само, як і критики та літературознавці, самі дійові особи не можуть визначитись, яким є їхнє ставлення до принца. Іноді воно навіть змінюється на повністю протилежне. Так, Клавдій спочатку називає Гамлета „марнославним щеням та грубіяном” [Апдайк 2004, 88], проте з плином часу сам починає намагатися завоювати прихильність пасинка та характеризує його як дотепного, з широкими поглядами, різнобічного, чуйного до усього, що відбувається навколо, чарівного з тими, хто вартий бути причарованим, та надзвичайно освіченого юнака, а також стверджує, що вони схожі своєю витонченістю і положенням жертв датської вузькості та дріб’язковості [Апдайк 2004, 199].

Для Ґорвендила, попри зовнішню схожість, принц залишається таємницею. Однак король достаньо близько підходить до істини, зазначаючи, що його син у Віттенберзі навчається сумніватися [Апдайк 2004, 96].

Найповнішу інтерпретацію мотивувань та вчинків Гамлета дають Гертруда і Полоній. На думку королеви, Гамлет в дитинстві поважав тільки Йорика, вважав весь світ, зосереджений у стінах Ельсинора, лише жартом. Жартівливість, здавалося його матері, слугувала йому щитом, призначеним сховати принца від суворого обов’язку та стихії почуттів. Для неї Гамлет був стриманим, відчуженим. Королева відчувала, що під афектованими манерами та витонченими заняттями шляхетного юнака схована ютська похмурість. У розмові зі служницею Гертруда охарактеризувала свого сина як жорстокосердного, нешанобливого зі старшими, бездушного з нижчими, схильного до нерозсудливісті у настроях, що так швидко й часто змінюються.

Полоній пояснює поведінку Гамлета схильністю до акторського ремесла. Можливість грати одночасно декілька ролей причаровує принца. На підтвердження цієї думки свідчить ентузіазм Гамлета з приводу візита у Ельсинор бродячих акторів.

До Гертруди з часом також приходить розуміння особистості Гамлета. В розмові з Клавдієм вона пояснює, що контакт з Гамлетом є неможливим, адже йому заважає „божевілля відчуженості”: „Гамлет занадто зачарований самим собою, йому не потрібні ані я, ані ти ... для нього увесь світ – підробка, вистава ... він – єдина людина у своєму власному всесвіті” [Апдайк 2004, 211].

Важливим засобом характеристики персонажів та презентації проблематики роману є символ. Так, наскрізним для усього твору є образ птаха. Ґорвендил приносить Гертруді у подарунок клітку з пташками-коноплянками. Він обіцяє, що скоро дівчина також заспіває пісню подружнього щастя. Проте, принцеса невпевнена, що птахи співають про щастя. „Можливо, вони оплакують свою неволю”, - зітхає вона [Апдайк 2004, 21]. З цього часу образ пташки у клітці стає символом подружнього життя Гертруди.

З образом Клавдія та його кохання до Гертруди повязаним є символ хижого птаха, уособлення свободи. Для королеви цей символ є відображенням її внутрішньої сутності, бажання бути володаркою своєї долі, жаги звільнення від рутини повсякдення, здатності до рішучих дій. На запитання Клавдія „Як тобі відчуття вбивства у тебе на зап’ясті?” Гертруда відповідає: „Ми обидві жінки – вона (пташка – Д.Л.) і я. Ми повинні брати те, що можемо, з того, що пропонує світ. Немає сумнівів, вона б їла зелень, якщо б природа не зробила її рабинею кривавого м’яса. Нам не варто судити її по правилам, які ми створюємо для овець” [Апдайк 2004, 85]. Думається, у цій репліці можна почути голос самого автора, якому вдалося створити своєрідну апологію Гертруди, і, так би мовити, виправдати її перед читачем.

Гертруда в романі Дж. Апдайка насправді є своєрідним „речником” автора і носієм авторської іронії. Приміром, письменник вкладає в уста Гертруди вираз з „Гамлета” Шекспіра „шляхетності свічадо” [Шекспір 1986, с.56], який вона вживає для характеристики зовсім не шляхетної поведінки Ґорвендила по відношенню до Сели (жінки-воїна, яку король збезчестив та вбив). В даному випадку авторська іронія покликана привернути увагу до різниці інтерпретаційних потенціалів епохи-творця традиції та епохи-реципієнта. Переосмислення легендарно-міфологічної основи сюжету з позицій сучасності стає доволі іронічною авторською провокацією.

„Гертруду і Клавдія” Дж.Апдайка правомірно вважати розгорнутою багатомірною інтерпретацією гамлетівського сюжету, яка одночасно включає іронічний коментар стереотипізованих поглядів на шекспірівських героїв. Полілог традицій та опіній, зсув оповідного центру (у дусі п’єси „Розенкранц та Гільденстерн мертві” Т.Стоппарда), присутні у романі, є одними з найцікавіших рис сучасної моделі осмислення традиційного матеріалу.

Література:

Апдайк Дж. Гертруда и Клавдий. – М.: АСТ, 2004. – 256 с. Апдайк Дж. Выглядеть глупым полезно // Литературная газета. – 1997. – 15 января. – С. 12. Вьюшина В. И. Романы Дж. Апдайка "Бразилия" и "Гертруда и Клавдий": особенности беллетристического повествования : автореф. дис. ... канд. филол. наук: 10.01.03. - Воронеж, 2006. – 18 с. Денисова Т.Н. Нонконформізм середини віку: людина в постіндустріальному суспільстві // Вікно в світ. – 1999. - № 5. – С.38-48. Мулярчик А.С. Современный реалистический роман США: 1945 – 1980: Учеб. пособие для вузов по спец. „Рус. яз. и лит.”. – М.: „Высшая школа”, 1988. – 174 с. Шекспір В. Твори в шести томах: Том 5. - К.: Дніпро, 1986. – 696 с. Updike J. More Matter: Essays and Criticism. – New York: Knopf, 1999. - 900 p.

Вихідні дані: Літературознавчі студії / Випуск 24. - Київ, 2009.- С. 239-243.

Предыдущая статья Новикова М., Абрамова Е., Сломинская Е. Гамлетовские аллюзии в русской лирике 50-80-х гг. XX в.
© 2007-2013 shakespeare.zp.ua
TOP.zp.ua
0.124 секунд | 35 запросов | 26-04-17 | 03:08