Головне меню
Вхід
Користувач:

Пароль:
 
Забули пароль?

Реєстрація

2 користувач(ів) активно
(1 користувач(ів) переглядають Texts)

Учасників: 0
Гостей: 2

далі...

Рекомендуем :
Шекспірознавчий дискурс > Біографія > Антистретфордіанські теорії > Сінкевич К.Є. Розвиток проблеми авторства Шекспірових творів
Сінкевич К.Є. Розвиток проблеми авторства Шекспірових творів
Опубликовал(а) Admin 26/01/2012 (5350 прочтений)

УДК 821.111.09

Розвиток проблеми авторства Шекспірових творів

Сінкевич К.Є. (Миколаїв)

В статті розглядається динаміка розвитку проблеми авторства Шекспірових творів на базі англомовних та вітчизняних досліджень, подається огляд провідних теорій. Ключові слова: "шекспірівське питання", Вільям Шекспір, Вільям Шакспер, проблема авторства, беконіанство, марловіанство, оксфордіанство.

В статье рассматривается динамика развития проблемы авторства произведений Шекспира на базе англоязычных и отечественных исследований; даётся обзор ведущих теорий. Ключевые слова: "шекспировский вопрос", Вильям Шекспир, Вильям Шакспер, проблема авторства, беконианство, марловианство, оксфордианство.

The dynamic of the Shakespeare Authorship Question development is reviewed in the article grounding on English and domestic researches. The overview of the main theories is given. Keywords: Shakespeare Authorship Question, William Shakespeare, William Shakspere, Beconians, Marlovians, Oxfordians.



Для шекспірознавства в Україні назріла гостра необхідність відмовитись від тиску стандартизації та культурної стеріотипізації та долучитися до останніх надбань шекспірознавчої критики, що розроблялась впродовж останніх десятиліть закордонними колегами, де найбільш продуктивна робота ведеться щодо вивчення особистості Вільяма Шекспіра. У наукових виданнях "шекспірівське питання" презентовано оглядовими публікаціями М.Габлевич [2], Н.Торкут [8], К.Сінкевич [6]. Дання стаття націлена на висвітлення проблемності біографічних свідчень про життя драматурга, розбір та порівняльний аналіз сучасних методів розв’язання "шекспірівського питання", що вбачається наразі актуальним та необхідним сучасному українському шекспірознавству.

Здавалося б, що на сьогодні все, що стосується Шекспіра, мало б бути вже давно відомим. Але сумніви з питання авторської особистості продовжують існувати. Саме життя Вільяма Шакспера1 спричинило до появи "шекспірівського питання". Огляд усіх відомих, документованих фактів його життя та кар’єри, являє собою зображення вдалого бізнесмена, який мав справу з землею, нерухомістю та торгівлею товарами, а також давав грошові позики під заставу. Його ім’я згадується у деяких ділових паперах. Але шекспірознавцям і досі невідомо ані точної дати його народження, ані коли, чи де він отримав освіту (і чи отримав взагалі). Невідомо коли, де й чому він одружився з Енн Гетавей, яка була на 8 років старша від нього, а також чому й коли покинув її та трьох своїх дітей і подався до Лондону. Невідомо, як і де він заробив близько тисячі фунтів, у той час, коли дослідниками не знайдено записів, які вказували б, що хоч якомусь автору було заплачено за Шекспірові п’єси. Впродовж усього життя Шакспера переслідували борги та судові позиви за несплату податків, навіть у той час, коли він купував другий найліпший дім у Стратфорді. Його діти залишилися неосвіченими, як і його батьки, а у його детальному заповіті згадуються останні горщики в хаті, але не дорогі по тим часам книги, ані рукописи, чи взагалі будь які папери. Ніхто в невеличкому місті Стратфорді ніколи не згадував Шакспера як поета чи драматурга. Не робили таких заяв і його родичі, хоча його зять – лікар Джон Голл – виявляв неабияку цікавість до літератури та писав у своєму щоденнику про всіх відомих йому літературних діячів того часу. Насторожує дослідників і той факт, що ніхто з богемного світу не відгукнувся на смерть Шакспера у 1616 р., хоча у тому ж році оплакували віршами смерть Бомонта.

Звичайно, немає в житті Вільяма Шакспера нічого особливо ганебного. Акцентуючи увагу на неписьменності та меркантильності Шаксперової родини, деякі антиcтратфордіанці згущують фарби, намагаючись у своїх роботах зганьбити Шакспера. Та сутність "шекспірівського питання" не в тому, що Шакспер був поганою людиною. Саме непримітне Шаксперове життя, занурене у комерційні операції різного роду та постійну дрібну судову тяганину, є несумісним з його посмертною репутацією видатного гуманіста та найбільш освіченого англійського поета і драматурга усіх часів. Ця несумісність спровокувала парадокс і єдиний шлях його усунути – це або віднайти у житті Шакспера зв’язок з літературою, або виявити іншу людину, яка могла бути автором творів, що друкувалися під ім’ям "William Shake-speare" (Вільям Шейк-спір)2.

Перша альтернативна теорія авторства була запропонована відомим ученим XVIII століття, священиком Джеймсом Вілмотом (1726-1808), який починаючи своє дослідження життя Вільяма Шекспіра не сумнівався у авторстві і був певен, що легко зможе віднайти реліквії та матеріали у найближчих околицях Ворикширу. Вілмот прийшов до висновку, що Шекспір повинен був мати велику бібліотеку і деякі з його книжок могли перейти до приватних колекцій в окрузі. Він розпочав подорож околицями Стратфорда у радіусі 80 км, але не знайшов жодної книжки, приналежної Шекспіру. Ще більше здивувало Вілмота відсутність якихось згадок про драматурга, хоча багато з сімей жили на цих землях століттями і зберігали спогади і місцеві легенди. Крім того, Вілмот був здивований відсутністю згадок у шекспірівських творах про цю місцевість, а також місцевого фольклору.

Зі своїх досліджень Шекспірової творчості Дж. Вілмот, як і багато хто після нього, прийшов до висновку, що автор був освіченою людиною, кваліфікованим юристом та експертом у наукових та медичних питаннях. Така людина, на думку Вілмота, не могла вийти з неосвіченої молоді Стратфорда. Знайшовши схожість думок і висловів Вільяма Шекспіра та Франсіса Бекона, Джеймсу Вілмоту спало на думку, що Бекон друкував свої драматичні твори під псевдонімом "Вільям Шекспір". Результати свого дослідження та альтернативну теорію авторства Джеймс Вілмот так ніколи і не видав друком, а перед смертю (у віці майже вісімдесяти років) наказав спалити всі свої нотатки і документи. Теорія Вілмота побачила світ лише завдяки старанням Джеймса Ковеля, який у 1805 р. переповів її Іпсвіцькому філософському товариству, яке було розгніване цим першим висвітленням беконіанської теорії.

З того часу велика кількість кандидатів висувалась різними дослідниками, серед яких Франсіс та Ентоні Бекони, граф Дербі, граф Ратленд, граф Оксфорд, граф Ессекс, граф Саутгемптон, граф Девон, сер Волтер Ралей, сер Ентоні Ширлі, леді Марі Сідней, Крістофер Марлоу, Роберт Сесіл, королева Єлизавета, Томас Деккер, сер Франсіс Дрейк та багато інших. Зважаючи на великий словниковий запас, яким користувався автор Шекспірових творів3, деякі з антистратфордіанців схиляються до теорії колективного авторства за участю Джона Лілі, Томаса Кіда, Роберта Ґріна, Томаса Неша, Бена Джонсона, Джона Флетчера тощо [10, р.37-38]. Лідерами на авторство у сучасному "альтернативному" шекспірознавстві є Едвард де Вер, 17 граф Оксфорд (1550-1604), Френсіс Бекон, герцог Верулам (1561-1626) та драматург Крістофер Марлоу (1564-1593).

Беконіанська теорія, спираючись на припущення Джеймса Вілмота, була розвинена і отримала велику підтримку у другій половині XIX ст. Основними доказами беконіанства є разюча подібність у поглядах, інтересах та специфіці гумору Шекспіра і Бекона; те що Бекон – єдиний автор, чий словниковий запас найбільш наближений до Шекспірового; а також те, що філософ Бекон схвалював театр та поезію як один із видів пізнання, джерело насолоди та спосіб морального виховання. Ідеологію морального та духовного розвитку людини сповідували масони, а тісний зв’язок Бекона з розенкрейцерами, з їх тайнами та містифікаціями, може пояснювати створення образу "Вільяма Шейк-спіра". Беконіанці наголошують, що Бекон в одному з листів змальовував себе прихованим поетом, а також був відомий тим, що наймав письменників писати від свого імені. Серед основних прихильників теорії можна назвати Делію Бекон, Марка Твена, Альфреда Додда, Волтера Беґлей, Едвіна Дьюрін-Лоуренса, Н.Б. Кокбурна, Пітера Докінса та ін.

Беконіанство перебувало у своєму зеніті приблизно з 1880 до 1930 рр. Та за висловом сучасного дослідника Н.Б. Кокбурна: «беконіанці були самі собі найгіршими ворогами» [9, р.664]. Науково-виважені дослідження того періоду були поглинені масою наукоподібних творів, автори яких, за висловом Джеймса Спедінґа, «прикрашають своїми перами свої голови замість своїх капелюхів» [11, р.24], дійшовши до того, що цими роботами ледь взагалі не зруйнували авторитет всієї теорії. З того часу беконіанство є менш популярним, але й досі має своїх численних прихильників. Іншою причиною виходу з центру уваги стала поява конкуруючих теорій.

Ще починаючи з XVIII століття, коли Едмунд Малон першим обґрунтував кандидатуру драматурга Крістофера Марлоу4 як автора «Тіта Андроніка», більшість шекспірознавців (Флей, Челмерс, Дайс, Веріті, Торндайк, Ґрінвуд та інші), серед них і стратфордіанців (Сідні Лі, Робертсон), визнали, що Марлоу причетний до написання деяких ранніх Шекспірових п’єс. Безсумнівним є вплив творчості Марлоу на Шекспіра, але немає жодного документованого підтвердження, що Шекспір і Марлоу були знайомі.

Серед багатьох інших альтернативних кандидатів Крістофер Марлоу відрізняється тим, що він дійсно був професійним драматургом. Якби не рання, брутальна смерть Марлоу у віці 29 років, то у Шекспіра, ймовірно, був би серед сучасників рівний йому конкурент. Першим звернув увагу науковців на таємничість смерті Марлоу5 у 1895 р. американський юрист Вілбур Зіґлер, а лікар Леслі Готсон у 1925 р. у книзі «Смерть Крістофера Марлоу» опублікував звіт коронера, що вів дану справу, та результати своїх власних досліджень. Саме роботи Зіґлера та Готсона дали поштовх розвитку марловіанської школи шекспірознавства. На основі цих публікацій дослідник Кельвін Гофман запропонував теорію, суть якої зводилась до того, що Крістофер Марлоу не був убитий у 1593 р., а був таємно переправлений за кордон (скоріше за все до Італії), де жив і писав, друкуючись в Англії під псевдонімом "Вільям Шейк-спір". Гіпотеза має переваги через ідентичність художніх особливостей драматичних творів Марлоу кінця його творчості та ранніх творів Шекспіра, що в свою чергу відповідає об’єктивній картині розвитку творчого потенціалу автора [10, р.230-231].

Несподіване підтвердження своєї теорії марловіанці отримали у 1901 р., коли відомий фізик доктор Томас Менденхолл розробив метод так званого "зняття відбитків пальців" у автора, за допомогою підрахунку частоти уживання ним різних довжин слів. За твердженням доктора, кожен автор послідовно й підсвідомо користується тією ж самою моделлю відповідних довжин слова: та ж кількість двох, трьох, чотирьох літерних слів на тисячу в будь-якому уривку тексту. Захоплений цим відкриттям, один беконіанець уповноважив Менденхолла використати даний метод в усуненні протиріч у питанні авторства Бекона-Шекспіра. Результат цього експерименту був незадовільний для клієнта – зразок майже 200 000 слів з робіт Бекона не відповідав зразку Шекспірового тексту. Бекон використовував більше слів двох і трьох літерних, ніж це робив Шекспір, а також більше довгих слів (від семи до тринадцяти літер), але менше слів чотирьох, п'яти й шести літерних. Для повноти експерименту Менденхолл проаналізував також тексти деяких інших сучасників Шекспіра і те, що він знайшов, вразило його. Довжина слів у творах К. Марлоу точно збігалася із шекспірівською, що є такою ж рідкістю, як виявлення двох людей з ідентичними відбитками пальців [10, р.229].

Проте, марловіанська теорія також має свої вади. Теорії про таємні змови взагалі мають погану репутацію і шановані науковці частіше за все не вважають за потрібне їх навіть розглядати. Набагато логічніше припустити, що глибоко занурений у таємний світ єлизаветинського двору, Марлоу, потрапивши під пильне око Таємної поліції, був убитий найманцями за чиїмсь особистим наказом.

Зважаючи на всі обставини, запропонована Томасом Луні у 1920 році оксфордіанська теорія стала найбільш популярною серед усіх антистратфордіанських. Основні складові оксфордіанської теорії базуються на наступних фактах: Едвард де Вер, 17 граф Оксфорд займав високе положення при Дворі; отримав найкращу освіту; двоє його вуйків – барон Шеффілд та граф Саррей – були поетами (останній створив форму сонету, яка пізніше стала відомою як "шекспірівська"); його стрий – Артур Ґолдінг, був особистим учителем юнака і перекладачем Овідія, зокрема «Метаморфоз», які так вплинули на творчість Шекспіра; де Вер мав гарну власну бібліотеку та необмежений доступ до бібліотеки свого опікуна – Вільяма Сесіла, що на той час вважалась найкращою в Європі; він вільно володів латиною, грецькою, французькою та італійською мовами, а також дуже багато подорожував, відвідавши Париж, Страсбург, Падую, Венецію, Флоренцію і Сицилію. Оксфорд полюбляв соколине полювання, музику, театр та поезію, утримував дві акторські трупи та керував власним поетичним гуртком, створеним на противагу гуртку Філіпа Сіднея. На думку оксфордіанців, більшість Шекспірових п’єс висвітлюють основні віхи життя і кар’єри Едварда де Вера, а трагедія «Гамлет» взагалі є автобіографічним твором. Для Оксфорда було б соціальним самогубством та політичною небезпекою, якби стало відомо, що він драматург.

Основною вадою оксфордіанської теорії є смерть Едварда де Вера у 1604 р., коли більшість Шекспірових творів ще не були видані і, згідно загальноприйнятій хронології, навіть не написані. Але адепти оксфордіанства наголошують на тому, що дана хронологія не є беззаперечною. Більшість Шекспірових творів датують у відповідності до відомостей про публікації чи постановки п’єс, а також у їх зв’язку з відомостями про Шаксперове життя. За думкою оксфордіанців, твори були написані набагато раніше традиційної хронології, і займаються пошуком відомостей про більш раннє датування Шекспірівського канону.

На відміну від зарубіжного, радянське шекспірознавство, зважаючи на принцип партійності, стояло на боці стратфордіанства. Комуністичній ідеології імпонувала історія про "пролетарське" походження Великого англійця – Барда Англії, а відстоювання «антишекспірівських» поглядів про аристократичне походження драматурга вважалось «антидемократичним» і таким, що має «бездоказовий характер» [4, с.8]. Головним у творчості письменників вважалося «зображення революціонера, народу, пролетаріату в процесі переробки світу, в боротьбі за здійснення соціалістичної революції і побудову соціалізму» [7, с.76]. Тож у цьому контексті проводились і всі дослідження творчості Шекспіра та його біографії. Серед провідних радянських шекспірознавців можна зазначити М. Морозова, О. Смірнова, О.О. Анкіста, І.А. Дубашинського. Альтернативні теорії авторства, будучи табуйованими, якщо і згадувались, то лише мимохіть та у негативному забарвлені, як «брехня та упередженість явних та прихованих недругів Шекспіра» [4, 9]. Лише на пострадянському просторі почала з’являтись антистратфордіанська література, яка за традицією не уникла дошкульної критики. Першою ластівкою стала книга Іллі Менделевича Гілілова «Гра про Вільяма Шекспіра, або Таємниця Великого Фенікса», в якій автор, під впливом робіт О. Гросарта – теоретика ратландіанської школи шекспірознавства – запропонував на авторство Шекспірового канону кандидатуру Роджера Меннерса, 5-го графа Ратленда та його дружину Єлизавету, дочку Філіпа Сідні [3].

Українське шекспірознавство, сформоване під впливом радянського, має на даному етапі сталий характер. Незважаючи на публікацію антистратфордіанських досліджень Альфреда Баркова [1], Валентини Новомирової [5], зміст академічної шекспірознавчої літератури з даного питання не змінювався з радянських часів.

На сьогоднішній день для українського шекспірознавства назріла гостра потреба у вивченні останніх надбань шекспірознавчої критики, що розроблялась впродовж останніх десятиліть нашими закордонними колегами. Має відбутися зміна парадигм, тобто перехід наукового співтовариства на нову систему світогляду та цінностей, допущення теоретичного плюралізму в наукові дослідження. Вивчення провідних антистратфордіанських теорій дасть можливість розширити та збагатити наше уявлення про Шекспіра і під іншим кутом поглянути на його творчість.

Примітки:

1. У стратфордських парафіяльних реєстрах та інших документах прізвище батьків, дружини, дітей і його самого зазвичай писалося Shakspere або Shaxper, що в транскрипції може бути передане як «Шакспер», на відміну від прізвища драматурга Shakespeare або Shake-speare, у транскрипції – «Шейкспіа». Зважаючи на довгу традицію вживання неточної російської та адаптованої від неї української транскрипції – «Шекспір», у даному досліджені авторка вважає за доцільне використовувати ім’я «Вільям Шекспір» при посиланні на драматурга та розрізняти його з ім’ям Вільяма Шакспера зі Стратфорду задля уникнення концептуальних непорозумінь.

2. Більшість ранніх шекспірівських творів друкувались під ім’ям "William Shake-speare" з уживанням дефісу у прізвищі, що підкреслює значення того, що він є людиною, яка "потрясає списом" ("Shake-speare"). Антистратфордіанські дослідники, у сукупності з іншими фактами, вважають це вагомим доказом того, що автор користувався скоріше псевдонімом аніж власним ім’ям.

3. Першим звернув увагу на обсяги Шекспірового словникового запасу Макс Мюллер у XIX ст. Він відзначив, що деякі звичайні робітники у повсякденному спілкуванні обходяться менш ніж 300 слів. Освічена людина, що читає Біблію, твори Шекспіра, випуски «Таймс» зрідка використовує більш ніж 3 000-4 000 слів. Люди виважені, які уникають лайки і загальновживаних виразів, красномовці можуть вживати до 10 000 слів. Так, наприклад, роботи Мільтона, по підрахункам Мюллера, складаються з 8 000 слів, але саме Шекспір використав у своїх творах певно найбільшу різноманітність виразів, ніж будь хто до нього, що налічує близько 15 000 слів [10, р.19].

4. Народжений у Кентербері (графство Кент), Крістофер Марлоу отримав освіту у Кембриджі, а у віці 23 років подався до Лондону. Він був провідним драматургом театру «Роза» – основного конкурента «Глобусу». Отримав популярність за написання семи п’єс та різних поем. За допомогою цих творів він впровадив до англійської драматичної поезії неримований п'ятистопний ямб як основний розмір драматичного твору. Працюючи секретним агентом під керівництвом сера Франсіса Волсінгема та лорда Бурґлея, Марлоу у 1587 році заручився підтримкою сера Томаса Волсінгема. За десять днів до вбивства Марлоу був заарештований у домі свого патрона Таємною поліцією по звинуваченню у розповсюджені єресі та сповідуванні атеїзму. Як не дивно, він не був ув’язнений, а лише зобов’язаний щоденно відмічатись у канцелярії Таємної ради і не полишати Лондона до винесення вироку. Тим часом Рада отримала нові свідчення проти Марлоу і він був би заарештований, якби не його несподівана смерть від руки слуги власного патрона.

5. Вбивство розслідувалось за тридцять шість годин після смерті Марлоу, якого, буцімто, у п’яній сварці заколов Інграм Фрайзер, що сидів за столом спиною до вбитого. Свідчення давав сам Фрайзер, а також двоє його знайомих – злодій Ніколас Скірс та урядовий шпигун і провокатор Роберт Полей, з якими Фрайзер та Марлоу провели весь цей день у селищі Дептфорд. Готсона, як і інших марловіанців зацікавило те, що коронер задовольнився лише свідченнями обвинуваченого та його спільників, не допитавши навіть власницю таверни, в якій стався інцидент. Звіт не дає також пояснення тому, що ці четверо взагалі робили разом так далеко від Лондона. Бентежить і той факт, що Фрайзер вийшов по амністії вже через місяць і повернувся назад на службу до Томаса Волсінгема [10, р.235].

Бібліографічні посилання

1. Барков А. «Гамлет»: трагедия ошибок или трагическая судьба автора? – К., 2000.

2. Габлевич М. Шекспірів Гамлет: історичний підхід до інтерпретації тексту // Ренесансні студії. – Запоріжжя, 2000. – Вип. 6.– С.47-112.

3. Гилилов И.М. Игра об Уильяме Шекспире, или тайна великого Феникса. – М.: Артист. Режиссер. Театр, 1997.

4. Дубашинский И.А. Вильям Шекспир – очерк творчества – М.: Просвещение, 1965.

5. Новомирова В. Кто придумал Шекспира? – К.: Изд. Т. Квасова, 2003.

6. Синкевич Е. Развитие Шекспировского вопроса в современном литературоведении Англии и США: Монография. – Херсон: Изд-во ХГУ, 2003.

7. Теорія літератури: Підручник для студ. філ. фак. ун-тів / Ред. Н.А. Симоненко. – К.: Вища школа, 1975.

8. Торкут Н. Антистретфордіанські гіпотези: pro et contra // Ренесансні студії. – Запоріжжя, 2005. – Вип. 10. – С.8-22.

9. Cockburn N.B. The Bacon Shakespeare question. – London, 1998.

10. Michell J. Who wrote Shakespeare? – London: Thames & Hudson Ltd, 1999.

11. Spedding J. The works of Frances Bacon: In 14 Vols. – Vol. 7 – London, 1857.

Вихідні дані: Сінкевич К.Є. Розвиток проблеми авторства Шекспірових творів/ Всеукраїнський збірник наукових праць «Гуманітарний вісник. Серія: Іноземна філологія» – Черкаси: ЧДТУ, 2009. – Число 13. – С. 37-41.

Предыдущая статья Синкевич Е.Е. Биография Эдварда де Вера в контексте "шекспировского Вопроса" Антистретфордіанські теорії (Наталія Торкут) Следующая статья
© 2007-2013 shakespeare.zp.ua
TOP.zp.ua
0.114 секунд | 36 запросов | 28-05-17 | 02:07