Головне меню
Вхід
Користувач:

Пароль:
 
Забули пароль?

Реєстрація

3 користувач(ів) активно
(3 користувач(ів) переглядають Texts)

Учасників: 0
Гостей: 3

далі...

Рекомендуем : Выгодная цена на ролеты киев и качество отличное!
Шекспірознавчий дискурс > Біографія > Антистретфордіанські теорії > Антистретфордіанські теорії (Наталія Торкут)
Антистретфордіанські теорії (Наталія Торкут)
Опубликовал(а) Admin 10/01/2008 (12906 прочтений)
Страница: (1) 2 »

НАТАЛІЯ ТОРКУТ

АНТИСТРЕТФОРДІАНСЬКІ ТЕОРІЇ

(фрагмент передмови „В. Шекспір. Історія та драматичні хроніки” до збірки В. Шекспіра „Історичні хроніки” (Харків: Фоліо, 2004. – с. 3-12))

Шекспір і історія – проблема, що має декілька вимірів, кожний з яких містить свою інтригу і потребує особливих механізмів розв’язання. Для культурологів – це визначення ролі, яку відіграє Шекспірове слово в історії людства; для філософів – осягнення глибинного змісту Шекспірової візії “вічних тем”, серед яких Час та Історія посідають важливе місце. Увагу служителів музи Кліо незмінно привертають погляди видатного англійця на історичний процес і запропоновані ним інтерпретації чисельних історичних сюжетів, а прихильники Мельпомени, з неослабним ентузіазмом обстежуючи кожний дюйм у творчій лабораторії драматурга, намагаються розгадати давні сценічні секрети втрачених або напівзабутих театральних практик славетного “Глобуса”.

Для істориків літератури, зусиллями яких здійснюється хронологічна реконструкція творчого шляху Вільяма Шекспіра, пріоритетним залишається співвіднесення конкретних художніх текстів, що вийшли з-під пера цього “позастильового”1 чи “надстильового”2 майстра слова, з провідними мистецькими стилями тогочасся (ренесансом, маньєризмом, бароко) та з широким соціокультурним контекстом доби Відродження. Весь масив Шекспірових текстів усе частіше аналізується літературознавцями на тлі сучасного авторові духовно-інтелектуального життя з урахуванням конкретних соціально-політичних обставин, а естетика, поетика та ідейно філософська своєрідність кожного із творів досліджуються з чітким дотриманням хронології шекспірівського канону.

Прикметно, що у західному літературознавстві кінця XX століття відчутно проступають дві протилежні тенденції. Одна з них тяжіє до демістифікації Шекспірового феномену. Шляхів цієї демістифікації декілька. Це і перетворення автора “Гамлета” на продукт “енергії соціуму” та розгляд його творчих пошуків як втілення певних історично детермінованих “культурних стратегій” і “культурних практик” (французькі послідовники Мішеля Фуко, “нові істористи”, представники “культурного матеріалізму”, фемінізму та ін.). Це і ретельний аналіз абстрагованого від автора тексту, який перетворюється на спокусливий об’єкт для аналітично-дефрагментаційних вправлянь наратологів і деконструктивістів чи реконструктивних побудов міфокритиків. При цьому народжені поетичною уявою конкретної людини унікальні художні витвори розглядаються або як самоцінні й самодостатні тексти, що аж ніяк не пов’язані з художнім мисленням і світоглядом митця, або як реалістичні замальовки, що дають інформацію про тогочасні суспільні стосунки в категоріях владних відносин (К.Ґіртц, С.Ґрінблатт, Л.Монроз, Р.Гелджерсон), ґендеру та сексуальності (К.Ньюмен, К.Кан, В.Тернер, Р.Ватсон), або як відокремлений від літературної особистості автора елемент єдиної автономної надструктури Великого Культурного Міфу (Н.Фрай, С.Барбор, Дж.Голловей). Цю тенденцію у сучасному шекспірознавстві Гарольд Блум влучно назвав “школою обурення”, закидаючи її найактивнішим представникам намагання визначати цінність Шекспірової творчої спадщини в критеріях ринкових відносин. На його думку, великим інтелектам, що прийшли на світ пізніше довелося стати на прю з феноменом Шекспіра, і лише гординею можна пояснити спроби декого із суперників (Вольтер, Толстой) якщо не скинути цього деміурга з його п’єдесталу, то принаймні “підверстати” його під себе, вписавши у власний, вужчий – і частково окреслений ним же – горизонт (Фройд, Еліот)3.

Друга тенденція, що спирається на традиції класичного шекспірознавства, започатковані С.Джонсоном, Й.В.Гете, С.Т.Колріджем, представлена працями тих, хто не бажає, на відміну від пушкінського Cальєрі, перевіряти “алгеброю гармонію”. Визнаючи унікальну неповторність творчої індивідуальності Великого Барда, вони прагнуть проникнути у найпотаємніші глибини Шекспірового універсуму, намагаються осягнути сутність магії його безсмертного слова (Г.Крейг, Е.Тільярд, Л.Кемпбел, А.Лавджой, Г.Блум, С.Велс, ). При цьому формується доволі цілісне розуміння сенсу шекспірознавчих студій, яке, за влучним визначенням українського перекладача М.Габлевич, полягає в тому, щоб “побачити світ Шекспіровими очима і донести до інших це бачення. Пізнання Шекспірового ракурсу світобачення буде водночас пізнанням самого світу – розширенням власного горизонту в напрямку тієї межі, якої сягало його око”4. Як бачимо, проблема “Шекспір і історія” з плином часу набуває ще одного смислу: це історія рецепції художньої спадщини та особистості автора, тобто історія шекспірознавчого дискурсу.

Втім, для широкого загалу шанувальників Шекспірового таланту слова одним із найбільш інтригуючих вимірів проблеми “Шекспір і історія” виявляється біографічний вимір, в межах якого структурується історія життя Великого Барда, незбагненна, як історія будь-якого генія.

Постать генія – чи не єдиний феномен, що спроможний протистояти руйнівній силі його Величності Часу. Навіть Хронос, якого греки наділили жорстокою властивістю пожирати власних дітей, тут – безсилий, адже геній належить вічності, і життєдайна енергія його творчого духу – невичерпна.

Саме незбагнена позачасовість геніальних творінь та неспроможність пересічного людського розуму осягнути природу геніальності й зумовили значною мірою виникнення так званого “шекспірівського питання”, в основі якого сумніви стосовно того, що уродженець провінційного містечка, син рукавичника і посередній актор Вільям Шекспір міг бути істинним автором мистецьких шедеврів, які й через сотні років усе ще здатні хвилювати людські серця. Слід відзначити, що певні об’єктивні підстави для таких сумнівів створює гостра нестача достовірних біографічних відомостей про Шекспіра. На жаль, до наших часів дійшло дуже мало документів, пов’язаних з його ім’ям, не збереглося жодного рукопису його п’єс, жодного листа. Цілком природно, що брак документально підтверджених даних та прямих свідчень посилює будь-які сумніви, нерідко породжуючи бажання “добудувати” об’єктивно дискретну і нечітку, де в чому навіть суперечливу, біографічну схему, яка базується на нечисленних достовірних відомостях, за рахунок введення додаткових елементів – суб’єктивно підібраних фактів, непрямих доказів та різноманітних припущень. Така суб’єктивно-вибіркова “добудова” біографії митця є явищем доволі поширеним і цілком зрозумілим у гносеологічному та психологічному планах. Втім, у випадку з Великим Бардом ми маємо дещо іншу, унікальну ситуацію: чимало його біографів взагалі не визнають актора і пайовика театру “Глобус” автором тих творів, що вийшли під ім’ям Вільяма Шекспіра, тобто вони не “добудовують”, не доповнюють так звану стретфордіанську біографічну схему, а зовсім відкидають її, пропонуючи на роль автора Шекспірових творів іншу людину або групу людей.

На підтвердження своїх версій антистретфордіанці наводять різноманітні факти з біографій сучасників видатного драматурга, відшукують в текстах криптограми, виявляють прихований смисл чи натяки, висловлюють припущення й намагаються опосередковано продемонструвати зв’язок між окремими реальними подіями життя тієї чи іншої людини та певними фрагментами Шекспірових текстів. Внаслідок цього й з’явилася низка так званих антистретфордіанських гіпотез, спільною рисою яких є незгода з тим, що автором геніальних шекспірівських творів був простолюдин-актор, уродженець провінційного Стретфорда-на-Ейвоні.

Стартовою точкою у розгортанні полеміки навколо постаті творця “Гамлета” і “Короля Ліра” можна вважати 1747 рік, коли архіваріус Джордж Ґрін знайшов заповіт Вільяма Шекспіра. Власник цієї безцінної знахідки був приголомшений не стільки історичною вагою самого документа, скільки характером тієї особи, що з нього вимальовувалася: це заклопотаний наймізернішими фінансовими дрібницями чоловік, котрий опікується виключно матеріальними майновими проблемами і жодним словом не згадує про власні п’єси. Такий образ аж ніяк не відповідав масштабові й величі особистості автора геніальних творінь, котрий за силою свого інтелекту та надзвичайно високим рівнем загальної культури й ерудиції спромігся випередити найталановитіших і найосвіченіших людей свого часу. В подальшому, протягом більш ніж 250-річної історії дискутування стосовно авторства Шекспірових творів було висунуто 57 “кандидатів у Шекспіри”, причому більшість із них – представники вищих суспільних кіл.

Першою – і однією з найпопулярніших – стала так звана “беконіанська” версія, що ґрунтується на наявності численних збігів між думками, викладеними у записниках і філософських працях Френсіса Бекона (1561–1626), та ідеями, які знайшли художню репрезентацію у творах Шекспіра. На користь цієї гіпотези беконіанці наводять чимало аргументів, серед яких зустрічаються як доволі переконливі, так і досить безглузді (зокрема ті, що стосуються такого собі шифру, який нібито дозволяє “вичитати” у текстах першого видання Шекспірових творів звернення Френсіса Бекона до нащадків). Серед прибічників цієї версії можна згадати Р.Лоренса (“Життя та пригоди здорового глузду”, 1769), Дж.С.Гарта (“Хто писав п’єси Шекспіра?”, 1852), Делію Бекон (“Викриття філософії п’єс Шекспіра”, 1857), О.Оуена (“Історія шифру Френсіса Бекона”, 1893-95), І.Донеллі (“Велика криптограма”, 1888), Е.Ґаллуп (“Двосторонній шифр Френсіса Бекона”, 1899), Марка Твена (“Чи вмер Шекспір?”, 1909), Е.Дарнінґ-Лоренса (“Бекон – Шекспір”, 1910), П.Лірі (“Чи є тайнописи у Шекспіра?”, 1993), В.Германа (“Портрет Шекспіра або особиста справа Френсіса Бекона”, 2002). Втім, не дуже віриться в те, що з-під пера такої раціоцентричної людини як Френсіс Бекон, котрий був наділений надзвичайно холодним і розсудливим розумом, могли вийти осяйні по-моцартівськи легкі комедії та емоційно насичена палітра сонетів. За спогадами сучасників, англійський філософ був дуже амбіційною і честолюбною людиною, тож навряд чи міг би відмовитися від слави творця популярних п’єс. Крім того, проти “беконіанської” версії певною мірою спрацьовують і підрахунки вчених: словник драматурга і поета Вільяма Шекспіра, як з’ясувалося, нараховує близько 20 тисяч слів, а словник мислителя і державного діяча Френсіса Бекона – лише 9 тисяч.

Доволі популярною виявилася і висловлена ще в 90-ті роки ХІХ ст. ідея ототожнення постатей Вільяма Шекспіра і Роджера Меннерса, п’ятого графа Ретленда (1576–1612). Вона досить детально обґрунтовується у роботах С.Дамблона (“Шекспір – це лорд Ретленд”, 1912), Ф.Шипулинського (“Шекспір-Ретленд”, 1924), П.С.Пороховщикова (“Шекспір без маски”, 1940), а також у біографічних нарисах про Шекспіра, написаних В.Фріче (1926) і П.Коганом (1931). Прибічники цієї гіпотези вважають, що шекспірівські твори були написані Роджером Меннерсом, котрий в якості живої маски використовував актора театру “Глобус” Вільяма Шакспера. Саме так називають антистретфордіанці уродженця Стретфорда-на-Ейвоні, посилаючись на те, що його прізвище при народженні було записано як Shakspere. На користь своєї версії “ретлендіанці” наводять низку аргументів, основними серед яких є наступні:

  • Роджер Меннерс був близьким другом Генрі Ріслі, графа Саутгемптона, якому присвячені шекспірівські поеми “Венера і Адоніс” та “Лукреція”;
  • у 1596 році він здійснив подорож Німеччиною, Францією та північною Італією (відгомін цієї подорожі адепти “ретлендіанської” гіпотези вбачають у шекспірівських п’єсах “Марні зусилля кохання”, “Два веронці” та “Ромео і Джульєтта”);
  • у списках Падуанського університету його ім’я значиться поруч з іменами двох студентів із Данії, Розенкранца і Гільденстерна (так звати придворних – персонажів “Гамлета”);
  • у лютому 1601 року за участь у заколоті Есекса Роджер Меннерс був заточений у Тауері і саме в цей час відбувався перелом у світогляді Шекспіра, внаслідок чого на зміну променистим, життєрадісним комедіям прийшли сповнені філософського смутку і драматизму трагедії, зокрема “Гамлет”, “Отелло”, “Король Лір”, “Макбет”;
  • у 1603 році, вже після смерті Єлизавети, граф Ретленд перебував з посольством у Данії, а наступного року вийшло друге видання “Гамлета”, яке було доповнене фрагментами (загалом близько півтори тисячі строк), насиченими географічними подробицями.

До “ретлендіанців” примикає й російський дослідник І.М.Гілілов – автор книги “Гра про Вільяма Шекспіра чи Таємниця Великого Фенікса” (1997), яка мала гучний резонанс у колах знавців та шанувальників творчості англійського драматурга і спричинила черговий сплеск інтересу до “шекспірівського питання” наприкінці ХХ століття. Новим у гіпотезі І.М.Гілілова є те, що авторство графа Ретленда він доводить на основі аналізу шекспірівської поеми “Фенікс і голуб” (автори російських і українських перекладів зазвичай пропонують назву – “Фенікс і голубка”), яка увійшла до поетичного збірника Роберта Честера “Жертва кохання”. У поемі зображена пара закоханих птахів, які несподівано вмирають один за одним, залишивши по собі не потомство, а “цнотливу красу своїх стосунків”. І.М.Гілілов вбачає у цьому аналогію з бездітним подружжям Ретлендів: залишена ними краса – це і є шекспірівські твори. Дослідник стверджує, що Ретленд вигадав містифікаторську Гру в Шекспіра. За правилами цієї Гри сімнадцятирічний граф найняв знайомого актора Вільяма Шакспера, аби той видавав його твори за свої власні. Згодом до цієї Гри, що зберігалася у цілковитій тайні, прилучилася шляхетна дружина графа Ретленда – Єлизавета, дочка великого поета Філіпа Сідні і хрещениця королеви, а також кілька найближчих друзів.

Слід зауважити, що “ретлендіанська” гіпотеза не у всьому узгоджується з усталеною хронологією Шекспірового канону та зі змістом деяких сонетів (зокрема 25-го та 91-го). Певні сумніви викликає також і принципова можливість багаторічного використання Ретлендом “живого псевдоніму”. Адже важко повірити, що кричуща невідповідність між широченною ерудицією й філософською глибиною геніальних творів та інтелектуально-духовною пересічністю, якщо не сказати примітивністю, малоосвіченого маріонеткового актора протягом 22 років могла залишатися непоміченою, і що оточуючі, серед яких, до речі, були й конкуренти драматурга, виявилися нездатними побачити та оприлюднити це очевидне протиріччя. Певні труднощі виникають у прибічників цієї версії й через те, що Роджер Меннерс був на 12 років молодшим за актора Шекспіра. Тож виходить, що перші історичні хроніки, які датуються 1590 роком граф Ретленд мав написати ще у 14-річному віці.

Однією з найбільш популярних гіпотез тривалий час залишається і так звана “оксфордіанська” версія, згідно з якою автором шекспірівських творів був Едвард де Вере, сімнадцятий граф Оксфордський (1560–1604). Вперше таке припущення висловив Дж.Т.Луні у книзі “«Шекспір» розпізнаний” (1920), що започаткувала “оксфордіанство”. В ній дослідник виділив 9 загальних та стільки ж індивідуальних рис, які, на його думку, мали бути притаманні авторові шекспірівських творів, і зробив висновок, що тільки граф Оксфордський міг бути автором цих видатних п’єс. Згодом у цієї гіпотези виявилося багато адептів, найвідомішими серед яких є Дороті і Чарлтон Оґберни (“Ця зірка Англії”, 1952), їхній син Чарлтон Оґберн Молодший (“Таємничий Вільям Шекспір”, 1984), В.Гоуп і К.Голстон (“Дискусія щодо авторства Шекспіра: аналіз претендентів на авторство, їхні поборники та критики”, 1992), В.Клір (“Шекспірівська змова”, 1993) Р.Вален (“Шекспір: хто він був?”, 1994), Дж.Собран (“Відомий під ім’ям Шекспір”, 1997), Р.Стритматтер (дисертація “Нотатки на полях Женевської Біблії Едварда де Вере”, 2000 ). У 1957 році прихильники “оксфордіанської” версії навіть створили у Нью-Йорку міжнародне товариство (The Shakespeare Oxford Society), яке ставить за мету домогтися затвердження Едварда де Вере загальновизнаним автором шекспірівських творів. Сьогодні члени цього товариства здійснюють активну дослідницьку роботу, видають свій інформаційний бюлетень та журнал “Оксфордіанець” (“Oxfordian”), проводять щорічні конференції.

На основі аналізу певних фактів і відомостей “оксфордіанці” вибудовують власну систему аргументації, що включає такі центральні положення:

  • Едвард де Вере був високоосвіченим аристократом, котрий, як і автор шекспірівських творів, чудово орієнтувався в реаліях королівського двору та добре розумівся у нюансах політики;
  • ще за життя він вважався одним із найталановитіших авторів театральних п’єс, мав власну театральну трупу, яка давала приватні вистави для королеви;
  • деякі факти особистого життя Едварда де Вере нагадують події, що трапляються з шекспірівськими героями: приміром, він, як і Гамлет, рано втративши батька, страждав через повторне заміжжя матері та побував у полоні в піратів;
  • у фондах вашингтонської Фолджерівської шекспірівської бібліотеки Роджер Стритматтер знайшов екземпляр Біблії, що належала Едварду де Вере; на її полях і форзацах виявлені власноручні нотатки графа, які нагадують деякі фрагменти “Гамлета”.

Втім, з самого початку впадає в вічі очевидна суперечність, яку не можуть ігнорувати навіть палкі прихильники цієї версії. Річ у тім, що Едвард де Вере вмер раніше, ніж були написані пізні твори (щонайменше з десяток п’єс) Шекспіра. І цей факт змушує адептів “оксфордіанства” шукати додаткові відомості й аргументи, щоб пояснити механізм появи творів після смерті автора. У вирішенні цієї проблеми “оксфордіанці” не одностайні: одні говорять про неправильне датування шекспірівських творів або прагнуть довести, що усі вони були написані графом Оксфордським ще до 1604 року, але оприлюднені деякі з них уже після його смерті; інші ж вважають, що у 1604 році Едвард де Вере не помер, а лише містифікував власну смерть, маючи на те певні вагомі причини.

У 1915 році Роберт Фрейзер у книзі “Мовчазний Шекспір” вперше висловив думку, що за маскою Шекспіра міг приховуватися Вільям Стенлі, шостий граф Дербі (1560–1642), котрий, як і Вільям Шекспір, мав ініціали W.S. Через чотири роки у Франції з’явилася праця Абеля Лефранка “Під маскою Вільяма Шекспіра...”, в якій відомий учений показав, що Шекспір мав добре знати Францію та французьке правосуддя, і на цій підставі зробив припущення, що автором шекспірівських творів був саме Вільям Стенлі. Згодом Р.Лукас (“Таємниця життя Шекспіра”, 1937) і А.Тітерлі (“Особа Шекспіра”, 1952) доповнили цю гіпотезу новими біографічними відомостями, текстовими порівняннями та різноманітними аргументами, а А.Еванс (“Шекспірівське магічне коло”, 1956), навіть розширив її, висловивши припущення, що граф Дербі очолював таємний гурток інтелектуалів, які спільними зусиллями створювали шекспірівські шедеври. До цього гуртка, на думку англійського дослідника, разом з іншими відомими людьми входили також Едвард де Вере, Роджер Меннерс та Френсіс Бекон.

Страница: (1) 2 »
Предыдущая статья Сінкевич К.Є. Розвиток проблеми авторства Шекспірових творів
© 2007-2013 shakespeare.zp.ua
TOP.zp.ua
0.214 секунд | 36 запросов | 28-04-17 | 22:52