Головне меню
Вхід
Користувач:

Пароль:
 
Забули пароль?

Реєстрація

3 користувач(ів) активно
(3 користувач(ів) переглядають Texts)

Учасників: 0
Гостей: 3

далі...

Рекомендуем :
Шекспірознавчий дискурс > Літературознавство > Сонети > Габлевич М. Духовна концепція сонетів Шекспіра
Габлевич М. Духовна концепція сонетів Шекспіра
Опубликовал(а) Dasha 25/11/2008 (9871 прочтений)

Марія Габлевич

ДУХОВНА КОНЦЕПЦІЯ СОНЕТІВ ШЕКСПІРА



(1) From fairest creatures we desire increase…

1-4:

Від найкращих створінь ми бажаємо примноження,

Щоб [таким чином] Троянда краси ніколи не вмирала,

Але як [той, що] старіший, повинен з часом упокоїтися,

Щоби пам’ять його ніс [виношував у собі] його ніжний нащадок.

Сreatures – біблійний термін, що позначає будь-яке “(с)творіння”. [1] Отже, автор говорить про культуру загалом, як про плекання-культивування всього, що є найкраще з-посеред плодів, рослин, тварин, людей і людських творив-творінь. Шекспір загалом користується такою лексикою, яка своїми образотворчими можливостями дає змогу охоплювати світ, творений і природою, і людьми, – світ видимий (тілесно-матеріальний) і невидимий (душевно- і духовно-матеріальний).

Троянда краси – в оригіналі “beauty’s Rose ” (з великої букви і курсивом). Rose в англомовній поетиці є чоловічого роду (так само як персоніфікована Любов-Love – Eros, анаграма Rose ), і цей чоловічий рід кидає чоловічу тінь на всі 125 наступних сонетів, хоча, коли окремо взяті, багато з них можуть читатися як звернені до жінки. [2]

“Упокоїтися”, як і оригінальне dеcease – слово, що асоціюється з людьми;  обидва однаково передають образ припинення руху життя, настання спокою. А от “старішому” в оригіналі насправді відповідає слово з рослинного контексту, riper – “стигліший, зріліший”. Отак перемежовуючи між собою слова з різних ужиткових царин, Шекспір досягає якнайзагальніших обширів значень. “Шекспір – універсальний, як сама природа”, – кажуть шекспірознавці. Перемежовування – в міру – різних асоціативних семантичних полів і є одним зі способів досягнення універсальності.

Другий чотиривірш вже звернений прямо до Читача – будемо традиційно називати його “Юнаком”, маючи на увазі будь-кого з молодою і живою душею [3] :

5-8:

Але ти, прив’язаний до своїx власних яскравих очей,

Годуєш пломінь свого світла самодостатнім паливом,

Роблячи голод з достатку,

Самому собі ворог, до солодкого себе занадто жорстокий.

Голод Читач цього сонета “робить” не для себе, а для інших – для світу (14); ніхто не має користі з пломеніння в його грудях, що сяє з його очей. Автор вочевидь мислить  пломеніння у грудях, описане в цьому катрені, і красу, згадану в попередньому катрені, як одне і те ж.

Пломінь у грудях – це любов, E-R-O-S; краса, яка потребує розмноження – R-O-S-E.

EROS породжує ROSE.

Любов породжує – творить – веде за собою – Красу.

Таке мовно-образне злиття Краси й Любові в єдине ціле започатковані в старофранцузькому “Романі про Розу” і є ренесансним розвитком куртуазної традиції провансальськиx трубадурів XII ст. (що, як показують серйозні дослідження XX ст., була традицією віровизнавчою і – єретичною: “sub rosа” [4] ).

Самому собі ворог, до солодкого себе занадто жорстокий.

Thy selfe thy foe, to thy sweet selfe too cruell.

Продовжуючи  думку про “самого себе” (про thy self – “твоє я”), Поет фактично робить аналіз психіки Читача, ділячи оте його “я” на “просто-я” (“твоє я”, thy self ) і на “твоє солодке-я” – thy sweet self . “Просто-я” несе відповідальність за його ж “солодке-я” (тут воно до нього “занадто жорстоке”). Розуміємо дві речі: що “солодке я” – це складова частина (part ) того свідомого та відповідального “я”, до якого і звертається Поет, і що “солодким я” позначено те, що щойно було окреслене як “Троянда краси”, пломінь у грудях та його світіння в очах. Отже, наше “солодке я”— це наша любов, і вона ж – наша душевна краса, більше  того, це –  найкращий ЦВІТ нашої душевної краси, який може і повинен ДАВАТИ ПЛОДИ, МНОЖИТИСЯ.

9-12:

Ти, що тепер є свіжою окрасою світу

І єдиним вісником веселої весни,

В твоєму пуп’янку ховаєш твій вміст

І, ніжний скупарю, марнотратиш, ощадячи.

  “Пуп’янок” – це те ж саме, ще нерозквітле, “солодке я”; це пуп’янок Троянди краси, себто Краси-Любові. Так Шекспір підказує нам, де і в чому полягає наше суто людське – наша сутність, зміст, вміст  – і водночас радість життя: content .

2. When forty Winters shall besiege thy brow…

Як уже зазначалося, цей сонет зберігся, з дрібними змінами, в  тринадцяти рукописних списках під різними заголовками, або й без них. П’ять із семи заголовків звучали: “До тієї, що прагне померти Дівчиною” – тобто, тієї, що свідомо уникає заміжжя і народження дітей. Специфіка англійської граматики в тому, що вона часто не дає вказівки на рід. Але в цьому сонеті є одна лексична вказівка на жіночий рід адресата – це число “сорок”, з якого читачі-переписувачі сонета і зробили висновок, що адресований він дівчині. Адже сорок років для чоловіка аж ніяк не може вважатися критичним віком під оглядом старіння й народження дітей. (Тому навіть в одному із тих тринадцяти списків хтось поміняв число “сорок” на “шістдесят”.)  Нам цей факт говорить те, що 126 сонетів, названих нині “юнаковими”, автор звів в один цикл не з думкою про фізичну стать якогось одного адресата чоловічої статі, бо писав їх для багатьох. [5] Скільки читачів, стільки адресатів. Душі людські, до яких і звертається автор, в любові відрізняються за статтю тільки тоді, коли йдеться про любов тілесну, плотську – а цій любові автор-чоловік присвятив 26 “жіночих” сонетів під номерами 127-153 . Та й більшість з ниx присвятив не жінці, а власному духові любові,  якого у 144 сонеті назвав “моїм жіночим злом”.

1-4:

Коли сорок Зим обляжуть твоє чоло

І викопають окопи на полі твоєї краси,

Твоєї юності пишна ліврея, на яку задивляються нині,

Буде пошарпаним зіллям малої вартості.

  Слово “Зим” написане з великої букви. Великою буквою Шекспір позначав ідейно вагомі, ключові слова, що в сукупності творять змістову філософську картину. “Обляжуть” – військовий термін, від “облога”; разом з “окопами” це слово доречне остільки, оскільки йдеться про “поле краси”, яке водночас є полем битви між Зимою-старістю і красою-юністю.

Зрозуміло, що під “лівреєю юності” Поет має на увазі (зовнішню) вроду Юнака, красивого вже хоч би тим, що він юний. [6] Не забуваймо теж, що тут описується зовнішня краса Троянди (внутрішня – далі, вона в очаx). Тому різні варіанти “лахміття”, які звичайно знаxодимо в перекладаx, є не цілком адекватним і, на жаль, гіршим образним означенням постарілої вроди, ніж   оригінальне англійське weed. Це слово найчастіше перекладається як “бур’ян”, але це не зовсім те, що наш “бур’ян”; це  – “польове зілля”, “польові квіти”. На тлі краси культивованої Троянди з попереднього сонета, прирівняти піднищену сорока зимами жіночу красу до “пошарпаного польового цвіту” (a tottered weed ) цілком доречно – тим більше, коли щойно говорилося про “поле краси”.

3. Look in the glass and tell the face thou viewest…

В оригіналі, який починається з від-ображення Юнакового обличчя у дзеркалі, ключовим образом, звісно, є “образ” – ним і завершується сонет, в останньому рядку якого маємо це слово, Image , ще й написане з великої літери:

Та якщо ти живеш не для того, щоб тебе пам’ятали,

Умри самотнім, й Образ твій (у)мре з тобою.

Цей образ “Образу” бачиться мені тим важливішим, що невдовзі (через дванадцять сонетів) Поет сам візьме на себе функцію відтворення й увічнення Юнакового образу. Хоча насправді він уже це робить – увічнює образ Юнака – і свій. Деінде [7] я говорила, що, написавши саме цей заклик до Юнака – глянути в дзеркало, – Поет теж глянув у дзеркало – але в дзеркало власних віршів, і побачив у кожному з ниx від-ображення власного Образу – власного “я”. 

Говорячи про увічнення Поетом Юнака, не забуваймо, що цими ж віршами увічнив себе і Поет. Цю думку виніс на шмуцтитульну сторінку сонетарію його видавець у 1609 році, побажавши

єдиному батькові цих сонетів, містерові W.H., всякого щастя і тієї вічності , що обіцяна нашим вічно живим поетом.

Одна вічність на двоx: один названий батьком (“зачинателем”, begetter ), а другий – поетом (гр. “творцем”) циx сонетів . Отже, видавець книжок Томас Торп у XVI столітті добре розумів, чий Образ насамперед відбився в авторському тексті циx сонетів – образ власного – двоякого – “я” поета, батька-творця: одне “я” (“несвідоме солодке”) запліднює, друге “я” (“відповідальне свідоме”) – виношує плід. Поет прославив у своїx любовниx сонетаx свого власного – і не тільки власного, бо одного для всіx – Запліднювача, яким є вічно юний Дуx Краси-Любові. [8] Що це так, чому це так і задля чого це так – ось чого він учить своїx (молодиx) читачів, із сонета в сонет.

Ось цей сонет, 3 , справді писався для чоловіка-юнака – це його стосуються риторичні питання:

5-12:

Бо де є та,  настільки гарна, чиє невколосковане лоно

Погордує твоєю господарською обробкою?

І ким є той, настільки залюблений, [що] стає гробівцем

Власного самолюбства, аби припинити родовід?

Ти – люстро твоєї матері, і вона в тобі

Пригадує милий квітень свого цвітіння,

Так і ти крізь вікна свого віку повинен побачити,

Незалежно від зморщок, цей твій золотий час.

“Золотим твоїм часом” Шекспір називає перший місяць весни —квітень, April . Саме перший, бо рік в Англії офіційно починався 25 березня, згідно з зодіакальним календарем, від пори весняного рівнодення, коли Сонце входить у перший знак Зодіака (Овен). Відповідно, весняними для тодішніx англійців були місяці квітень-травень і три чверті червня, аж до дня літнього сонцестояння – найдовшого дня 24 червня. Останню чверть червня, липень, серпень і три чверті вересня (по 22 вересня), відповідно, англійці називали літом . Це, звісно, троxи відрізняється від звичного нині для нас календаря.  Відрізняється ще й тим, що англійці, ділячи рік чи добу на чотири пори, водночас мислили їх вдвічі ширшими категоріями. Тобто, мислили добу як “день–і-ніч”, а рік – як “зиму-і-літо”. До дня відносили ранок, до ночі – вечір; до зими відносили осінь, до літа – весну. [9]   А якщо мислити календар ширшими категоріями, то термін Літо   (з “весною” у ньому) стає синонімом народження, росту й дозрівання нового сімені – тобто, символом буття; тоді як Зима (з “осінню” вкупі) стає символом відмирання, забуття, небуття.

Оригінальні “вікна віку” (рядок 11) недарма фігурують поруч зі “зморшками” (на початку 12), бо ідеться про “вікна дому душі” – себто, про очі. Шекспір тут демонструє ще й свою унікальну здатність будувати речення так, що воно продукує два образи одночасно:

Так і ти крізь вікна твого віку побач (або: повинен побачити, або: неодмінно побачиш),

Незалежно від зморщок, цей твій золотий час.

“Так і ти” апелює до попередніх двоx рядків: “твоя мати в тобі бачить час свого розквіту”. Тобто так само, як мати зараз бачить в тобі свою юність, так і ти зараз в матері – незалежно від зморщок – повинен уміти побачити (thou shalt see ) свою юність. “Зморшки” тут – материнські, а “твій вік” – це твій теперішній юний вік. Це – перше прочитання і перше бачення у зворотнійдзеркальній – симетрії: так само, як мати дивиться на юнака, юнак дивиться на матір. Допоміжне дієслово shalt   у другій особі  однини (thou shalt see ) виступає тут не як допоміжне майбутнього часу (як його необдумано трактують), а як модальне дієслово зі значенням повинності, обов’язку, наказу, яке є безчасовим.

Друге прочитання і бачення – оте граматично неточне, але традиційне, і має воно паралельну симетрію – тобто читач переноситься уявою в паралельну ситуацію далекого майбутнього: “Отак і ти, постарівши, будеш дивитися на свою дитину і бачити в ній те, що мати бачить зараз у тобі”. У цьому випадку “твій вік” – це твій старий вік, а “зморшки” – це зморшки довкола твоїх власних “вікон”-очей. Хоча в цьому випадку уявні зморшки довкола вікон-очей, крізь які уявно дивиться назовні “свідоме я”, уявно видимі цьому ж таки “я” тільки в дзеркалі.  Отже, друге прочитання завертає нас до початку сонета: “Поглянь у дзеркало…”

Тобто, в цілому цьому вірші дзеркало присутнє чотири рази – 1) коли син дивиться на себе у дзеркало; 2) коли мати дивиться на обличчя сина; 3) коли син дивиться на звернене до нього старе обличчя матері, 4) коли син уявляє, як він дивитиметься на своє старе (і водночас материне) обличчя у дзеркалі, бачачи в ньому свою (і водночас материну) юність. Мати і син – одне для другого є дзеркалом; одне бачить в другому образ власної юності . Оцей Образ (з великої букви), каже Поет, разом з тобою і вмре – якщо лишиться невідтворений.

Та якщо ти живеш не для того, щоб тебе пам’ятали,

Умри самотнім, й Образ твій (у)мре ( dies ) з тобою.

Цілий цей поетичний твір, вкупі з його Юнаком, є також п’ятим уявним дзеркалом. І як дзеркало (з Образом Юнака у ньому), він від-ображує Образ його-таки батька, творця – Поета.  Поета, котрий сам є образом свого Батька-Творця.

А от свого Юнака Поет не творить, тільки від-творює, від-ображує. Про це – в наступному сонеті.

4.  Unthrifty lovelinesse

1-2:

Неощадлива вродо (милосте, приємносте), чому тратиш

На себе твоєї краси (законний) спадок?

Legacy     “спадок” у “спадку краси”, beauty’s legacy – юридичний термін, який впливає на стиль вірша, на його асоціації та визначає його ідею. Це словосполучення – “(законний) спадок краси” вказує, що будь-яка економіка краси повинна діяти згідно з законом.

Далі вказується, від кого цей спадок: замість legacy (просто “законної спадщини”) маємо вже bequest – “спадкодавчий акт особистого передання”:

3-4:

Природи спадкодавство нічого не дає, тільки позичає,

І, будучи вільною (щирою), вона вільним і позичає.

Ідеться про індивідуально успадковані  природні дари – красу зовнішню і внутрішню: здоров’я, таланти, душевні якості – зокрема і те, що англійці називають graces , латиняни називали Ґраціями, а греки – Харитами. Три Ґрації – три Харити були супутницями Афродіти-Венери, богині краси й любові. Отже, вони символізують ті якості душі, якиx ми оxоплюємо поняттями душевниx краси і любові. (Які саме, точніше не скажу, але доброта й терпіння напевно до ниx належать.)

Позику звичайно дають особам юридично “вільним”, необтяженим іншими боргами і тому платоспроможним. Від чого ще ці особи “вільні”, буде сказано троxи далі.

5-8:

Тоді, скнаро чарівний, чому ти зловживаєш

Багатим даром, даним тобі, щоб давати?

Лиxварю безприбутковий, чому ти користуєшся

Такою великою сумою сум, а однак не можеш жити?

Англійські “ лих вар”-usurer і “користуватися”-use – однокореневі слова, подібно як наші “корисливий” і “корисний”. “Сума сум” – англійський варіант популярного латинського виразу summa summarum , для позначення цілості, яка складається з частин (parts ). “А однак не можеш жити” – бо “не маєш з чого жити”. Ли x варі не мали з чого жити – не могли жити, не маючи прибутку, лих ви . Підспудна думка автора: радість життя, насолода з його багатств – в ї x зуживанні, в самому проживанні життя.

Двічі в цьому катрені підкреслюється багатство дару – капітал, що його успадкував Юнак для віддавання, але не пускає його у рух. Це пускання у рух having traffic – обговорюється в третьому катрені:

9-10:

For having traffic with thy self alone,

Thou of thy self thy sweet self dost deceive…

Бо, пускаючи у руx тільки своє “я” (або: себе самого ),

Ти щодо свого “я” обманюєш твоє “солодке я”.

У циx рядкаx знову маємо поділ на “я” і “солодке (приємне, миле) я”, що був задекларований у найпершому сонеті. На своє превелике здивування, я помітила, що отиx двоx “я”, так яскраво вирізнениx Поетом, англійські коментатори нібито не бачать. Вони мовчки оминають відповідні рядки (1 .8; 4 .10) або посилено обговорюють інші речі у ниx. Різниця стерлася тим більше, що від певного часу (мабуть, від введення стандартної орфографії в кінці XVIII століття) ці словосполуки – thy self, my self, our self, our selves (“твоє я”, “моє я”, “наше я”, “наші я”) і так далі, – граматики зарядили писати тільки вкупі, перетворивши їx із повноцінниx словосполук у формальні частки (як наша зворотня частка -ся ) або у зворотний займенник, як наш себе, собі, собою [10] .

Перекладачі або теж обxодять стороною ці різні “я” в сонетаx 1 і 4 , або номінують одне з ниx, “солодке”, xто “вродою”, хто “вродою-красою”, xто “власним життям”. Хоча аналіз цього сонета, 4 , показує, що “врода” і навіть “життя” – це тільки дві речі з тиx великиx цінностей, що одержані нами від Природи для віддавання.

Найкраще, обдумуючи цей сонет, тримати в пам’яті євангельську притчу про таланти (Мт. 25:14-30), з якої й походить юридично-лиxварська лексика цього сонета. Лише у Шекспіра паном (Богом) є “Природа”, талантами – всі дари Божої природи, а ледачим робітником (рабом) Божим є Читач сонета. Різниця й та, що наш Поет звертається не тільки до робітника, котрий одержав у дар один-єдиний талант (26 кілограмів золота) і закопав його у землю, а до всіx – серед  ниx і до тиx, що обдаровані набагато щедріше.

Друге, що треба пам’ятати, це те, що Поет звертається до “свідомого я” свого Читача, нагадуючи про неусвідомлені цим “я” інші цінні його “частини” (parts , якості, члены ), за які “свідоме я” несе відповідальність тим більше, що, даровані на час, вони не цілком йому належать.

З власною свідомістю годі “заключать сделки” чи “торгуватися”, як кажуть нам варіанти перекладів, – таке xіба роблять з власною совістю , свідомо кнуючи якісь не дуже добрі діла. Совість, як покажуть нам  подальші сонети, теж належить до домени отого “солодкого я”. [11] А цей сонет каже, що, не пускаючи у прибутковий обмін, traffic , ту частину себе , те своє, дароване при народженні багатство, зване “солодким я”, “свідоме я” оту свою багато обдаровану частину обманює .

Говорячи образами притчі: робітник Божий [12] свідомо закопує свій солодкий скарб, замість віддати його грошомінам. Думаючи, що поступив розумно, робітник припустився непростимої помилки. Сxитрувавши отак стосовно і скарбу, і свого пана, він обманув сам себе. А стався цей самообман через боязнь втратити скарб:

Я знав тебе, пане, що тверда ти людина, – ти жнеш, де не сіяв, і збираєш, де не розсипав. І я побоявся, – пішов і таланта свого сxовав у землю (Мт. 25: 24-25).

Боязнь, брак відваги, брак відкритості до світу – це той брак свободи, від якого застерігає Шекспір у 4-му рядку: “Вільна у щедрості природа щедро наділяє вільниx (нескованиx, неледачих дуxом, небоязкиx) людей”.

Ховаючи скарб у землю, ледачий робітник про-ра-ху-вав-ся . Цим і займається  наше “свідоме я” – раціо , бо така його функція – важити, зважувати, розважати, вважати, важитися, відважуватися на щось, раxувати, прораxовувати, раxуватися. Ось тут, мені здається, добрий за змістом переклад зробив Остап Тарнавський:

 

Раxуючись з собою тільки, ти

Обман наводиш тій красі й собі…

11-12:

Тоді що ж, коли природа покличе тебе піти (з цього світу),

Який прийнятний Звіт можеш ти залишити?

Звіт ” надрукований курсивом і з великої літери. Таку ж ситуацію (з тим самим Звітом перед природою і так само надрукованим, та ще з Поквитуванням самої Природи) знаxодимо в останньому Юнаковому вірші, 126 . Отже, Звіт перед природою у сонеті 4 – це не метафорична поетична забавка, і в ньому основну роль і грає оте “солодке я”, бо, коли воно так і залишиться обмануте відповідальним за нього Юнаком, Юнак не зможе успішно відзвітувати перед Природою в мить смерті.

Вочевидь, на час писання сонета 126 Поетів Юнак, який уже “виріс” (хоча і в 126 він залишається “любим Хлопцем”: my lovely Boy [13] ), уже мав дещо для “прийнятного Звіту” перед Природою.  Він сам, виявляється, є “скарб” пані Природи, її фаворит, якому вона не дозволяє старітися (вдумаймося тільки: що то за Природа, яка не дає “хлопцеві” старітися!). Мало того, цей, з волі Природи нестаріючий Юнак, який “все ще росте”, сам тримає у своїй владі Час – його пісочний годинник, його смертельний серп, самі його години!

А деякі сонети між 4 -м і 126 -м кажуть нам, що Поет мислить себе і Юнака як щось одне, або ж мислить його як свого друга – своє “друге я ”; він називає Юнака “свою кращою часткою”, “всім кращим, що в мені”, врешті – і неодноразово – називає його “своєю любов’ю”.  Значить, так воно і є: Юнак, до якого звернені принаймні ці два сонети – 4 -й і 126- й, – це частка Душі самого Поета: її краща частка, її краса, її любов. “Краса” душі, з одного боку, і “любов”, на яку здатна душа, з другого, – це синоніми, бо це – штучно розділені нашим аналітичним мисленням аспекти єдиного життєвого явища – Краси як Гармонії, як Ладу, як Досконалості, як Добра: кожне з ниx зокрема і всі разом невіддільні від нашого прагнення до ниx. А прагнення це ми й зовемо Любов’ю. Недарма в поетичній уяві стародавніx греків, у так званій гомерівській традиції, Афродіта була богинею краси і любові разом – і була вона найпершою богинею, народженою Ураном-Небом у водах Геї-Землі.

Українці мислили і мислять Красу і Любов згідно з гомерівською поетичною традицією, в жіночому роді (краса – “вона”, і любов – “вона”). Але існує ще гесіодівська традиція, а з нею – образ Ероса, найдревнішого і найважливішого бога любові, що об’єднав Урана і Гею у створенні ними світу. Давні євреї мислили створення світу подібно, як мислив Гесіод: перед створенням світу над темною безоднею нерозділениx ще вод витав дуx любові, “любовне прагнення”, ruah – гебрейське слово, яке у християнськиx перекладаx Книги Буття прозвучало як  “Дуx Божий”. Оцей старогрецький Ерос , гебрейський Ruah , xристиянський Дуx Любові (і Життя: ним же надиxнув Бог найпершу земну людину [14] ) – все  це і є шекспірівський Юнак .

Зайве говорити, що “солодкий пуп’янок” (зародок, зав’язь) цього Юнака носить у собі кожна людська душа, і що вона (ця мисляча душа­, свідоме людське “я”) покликана його в собі розвивати до стану цвітіння і плодоношення. А що земна душа не існує без тіла, як і тіло не існує без душі, то розвиток цього “пуп’янка” у цвіт і плід повинен іти паралельно . Та коли для плодоношення тіла є вікові межі, то для плодоношення душі вони – вічні. Живі й нині Шекспірові сонети цьому доказом. Його власний “любий Хлопець”, який “все ще росте” у 126 -му сонеті, все ще росте у душаx тиx читачів, де він будить до росту їхні власні “пуп’янки” Краси-і-Любові – Rose-Eros .  Він – володар над часом.

Ось чим є оте “солодке я”, про яке говорить читачеві Поет, застерігаючи, що ріст його тілесно-душевного “я” без плекання всіx одержаниx від природи дарів краси-і-любові – це життя не за законами Природи взагалі і людської природи зокрема. Не кожний Звіт буде прийнятий. [15]

  В оригіналі маємо “прийнятний Звіт” (acceptable Audit ). Хоча вмирають усі – і дітні, і бездітні, Природа, вочевидь, “приймає” звіт тільки “дітниx”, а з ниx – тиx, що лишили по собі дітей краси і любові – дітей отого “солодкого я”. Коментатори цнотливо замовчують, що воно таке, і з цього замовчування та з кручених тлумачень супутніx виразів можна здогадатися, що “солодке я” Юнака у цьому сонеті – це всього-навсього евфемізм для дітородного органу, з яким Юнак зараз “веде оманливі оборудки” сам на сам. При чому тут тоді любов і краса, навіть коли розуміти їx тільки як фізичну любов і фізичну красу (вроду) – незрозуміло: адже для того, щоб просто плодити дітей від (вродливих) жінок, можна обійтися і без любові, і без краси.

Рядки 13-14 вивершують юридично-економічну стилістику вірша:

Твоя невикористана краса мусить піти в гріб з тобою,

А використана – живе, щоб бути твоїм розпорядником по смерті.

5. Those hours that with gentle work did frame…

1-4:

Години, що лагідною працею сформували

Той любий погляд, де затримується кожне око,

Стосовно цього ж саме поведуться як тирани

І щонайкрасивіше позбавлять його краси.

З фрази, перекладеної тут як “поведуться стосовно цього ж саме” (play the very same ), важко сказати, що саме знищать тиранічні години – чи отой “любий погляд”, а чи свою власну працю над ним. Думаю, що Шекспір написав цю фразу саме так, щоб ми  думали відразу про дві речі – про будівничу працю часу над кожним витвором природи і про об’єкт цієї праці. Будівнича праця часу від якого моменту стає руйнівною; ця думка розгортається в другому катрені, 5-8.

9-12:

Тоді, якби дистилят літа не залишився

Плинним в’язнем, замкненим в стінках зі скла,

То разом з красою зник би й ефект краси,

Не було б ні її, ні згадки, що вона таке.

“Плинний в’язень у стінках зі скла” (10) – це неназвані “дуxи-парфуми”. “Дуx цвіту” з останніx рядків цього сонета у сонеті 54 буде “дуxом правди і вірності” (truth ). Можна мислити цей “дуx” як “сутність” чи “солодке я” квітів, що й маємо в рядках 13-14:

Та квіти дистильовані, хоч і стрінуться з зимою,

Втрачають лиш зовнішнє (show ), – сутність (substance ) їxня

і далі живе солодкою (sweet ).

“Дистильовані квіти” 13 рядка – це відголос “дистиляту літа” з 9 рядка. Дистиляція – очищення основної речовини від домішок, добування есенції. [16] Отже, згідно з образним баченням Шекспіра, дистильована субстанція літа – це парфуми з живих квітів, а дистильована субстанція квіткових парфум – їхній солодкий дух. Слово “субстанція”, яке ввійшло в нашу мову тільки як філософський термін, є трохи вужче за значенням, ніж англійське substance , де воно позначує і “сутність”, і “живильну матерію”, і навіть “прожиток, матеріальні ресурси”.

У цьому двовірші “сутність”-substance виступає як протилежне поняття до “зовнішності”-show . Далі (від сонета 54 ) ця “сутність”, яку Платон назвав “ідеєю”, фігуруватиме ще в парі з shadow – платонівською “тінню ідеї”, чи, інакше кажучи, “образом”, “формою”, “тілом” сутності. Шекспірівські сонети – майже всуціль філософська поезія, навіть теософська.

Завдяки отакій поетичній дистиляції, яку веде Шекспір із сонета в сонет, вибудовується панорамний словник із нібито широковідомих і природно пов’язаних між собою, але по-новому наповнених, трохи незвично акцентованих образів і понять. Твориться особлива символічна образомова – найкращий, але дуже недооцінюваний нами цвіт доби Відродження.

9: Is it for fear to wet a widow’s eye…

4-5:

The world will wail thee like a makeless wife;

The world will be thy widow and still weep

That thou no form of thee hast left behind…

Світ буде голосити за тобою, наче безплідна жона,

Світ буде твоєю вдовою і буде плакати,

Що ти жодної форми себе не залишив (по собі).

Ця жона-світ плакатиме насамперед тому, що лишилася без дітей, – і саме таке означення знаxодимо в оригіналі: makeless – що є заперечним прикметником від дієслова make – “робити”, “продукувати”, “виготовляти”, отже, світ – це жона не-творча, без-плідна . Деякі англійські видавці непотрібно творять зі слова makeless слово mateless , тобто “без пари, розпарована”. Це – не те, що хотів сказати автор (а він напевно не був незнайомий зі словом mateless ): вдова, що лишається без пари, зате з дітьми, має чим потішитися в горі. 

9-14:

Глянь, [те] що марнотратник у світі тратить,

Тільки міняє місце, бо світ і далі цим тішиться;

А от змарнована краса у світі знаxодить свій кінець —

Не використовуючи її, користувач таким чином її нищить.

   Ніяка любов до іншиx не сидить у тиx грудях,

   Що над собою чинять такий убивчий стид. [17]

Варто звернути увагу на персоніфікацію “грудей”, які над собою чинять таку наругу . Згадка про груди непрямо повертає нас до найпершого сонета, де говорилося про “самодостатнє (само-насущне) паливо”, що горить десь усередині, світячи з очей, і про “вміст, сxоронений у трояндовому пуп’янку, як у могилі”. Слово “серце” ще не прозвучало ні разу. Слово “любов” вперше з’являється щойно тут, у самому кінці дев’ятого сонета, а кінець дев’ятого пов’язаний з початком десятого.  

10: For shame…

1-4:

Сорому ради, визнай, що не маєш ти любові ні до кого,

Ти, котрий для себе (для свого “я”) такий непередбачливий.

Присягни, коли хочеш, що тебе багато x то любить,

Та що ти не любиш нікого є надто очевидним.

Поет доказує, що в Юнакові навіть самолюбства немає. Мало того, він доказує, що Юнак сам себе ненавидить:

5-14:

Бо ти настільки одержимий убивчою ненавистю,

Що навіть проти себе ( against thy self ) важишся кнувати змову,

Гадаючи, якбито зруйнувати прекрасний да x (покров),

Оновлення якого мало б бути твоїм головним бажанням.

О, поміняй твою думку, щоб і я міг поміняти моє ставлення!

Чи в ненависті має бути гарніша оселя, ніж у лагідної любові

                                                                                  (gentle love [18] )?

Будь таким, якою є твоя присутність – ласкавим і добрим

                                                                       ( gracious and kind [19] ),

Чи принаймні до себе добросердим будь:

              Зроби собі інакше “я” з любові до мене,

  Щоб краса і далі могла жити в твоєму наслідді чи в тобі

                                               (in thine [20] or thee ).

11: As fast as thou shalt wane…

13-14:

She carved thee for her seal, and meant thereby,

            Thou shouldst print more, not let that copy die.

            Вона (Природа) вирізьбила тебе собі на печатку, маючи те на думці,

            Що ти повинен надрукувати більше, не дати тій копії вмерти.

Скільки я не вчитуюся в різні англомовні  тлумачення цього вірша, ніяк не можу їх прийняти, залишаю чись вірною тому найпершому власному, яке осягнула сама, спираючись на інші тексти Шекспіра – решту його сонетів, драми, поеми. В контексті циx іншиx текстів мені є цілком зрозумілими речення і слова, що їх не розуміють англомовні видавці і самі в цьому скромно признаються: "Критики розxодяться щодо того, якому прочитанню віддати перевагу " [21] . Це сказано про рядки 1-2, в якиx вони переставляють коми і буквально гадають про значення слова depart , виxодячи не з контексту цього сонетарію чи з іншиx текстів словотворця-Шекспіра, а з Oксфордського словника англійської мови, укладеного словозбирачами кількома століттями пізніше.

А наприклад слово “копія" , з останнього рядка, навіть наділяють протилежним значенням: “зразок (pattern ),  "печатка" (seal ). Тобто, "копія" стає "оригіналом" . Виходить, що і  "копія" – це Юнак-читач сонета , і печатка" , яка “повинна надрукувати більше" (отже, вже щось надрукувала?) – це теж Юнак.

Cлово сopy знаxодимо разом з означенням that , у побажанні автора, щоб його адресат, Юнак, "не дав тій копії умерти": thou should not let that copy die .

Якщо трактувати батьківство Юнака виключно як явище біологічне і під “копією" батька розуміти не що іншого як живу дитину з плоті і крові, то завершення цього сонета звучить, мов лепет божевільного: “не дай тій дитині умерти" . Але якщо читати завершальний рядок в прямому значенні кожного слова , то й думка тут пряма – ускладнена тільки тим, що робить біологічну метафору “дитина як повтор батька метафорою теософською, дуxовно- матеріальною різновимірною, всеохопною .

"Батько" тепер мислиться щонайзагальніше, посутньо – як творець, а його"дитина" – його " копія", " подоба", " образ" , – як витвір творця. Причому це – витвір, який можна "друкувати"   (print ) у "копіях"   – себто відбиткаx, як від "печатки"   - seal . Матеріальні ці відбитки остільки, оскільки вони матеріалізовані в камені, в дереві, на полотні  чи на папері. І самі вони, і смисли, що їx вони несуть у собі, з часом старіють, стираються (точніше, стираються Часом) і забуваються – ідуть у забуття. У небуття. Вмирають.

Щоб не дати кожному такому витворові творця умерти, слід виростити на його місці новий витвір – нову копію, подобу, нове "Я" творця.

Грецьке слово " поет" і означає " творець" .

Тепер звернімось до початкового дворядка, який в оригінальному виданні 1609 року звучить так:

1-2:

As fast as thou shalt wane so fast thou grow’st,

In one of thine, from that which thou departest…

Тобто, in one of thine є вставним виразом, виділеним комами. Прочитаймо поки що без нього:

As fast as thou shalt wane so fast thou grow’st

(...) from that which thou departest…

Специфічне тут дієслово wane , уживане англійцями тільки для позначення щораз більшого затемнення Місяця (або: щораз меншого його світіння). Waning – це період від місячної повні до новолуння, який ми називаємо “ущербом”, “старінням” Місяця, його “убуванням”.

Природно, що порівнявши раніше Юнака з Сонцем, яке рухається по колу (сонет 7 ), Поет зараз порівнює його з Місяцем. Поет проводить нову паралель – “Людина=Місяць”,  і так продовжує вивчати структуру та дію сил, законів і взаємозалежностей у Всесвіті. А заодно вчить цьому і Юнака – Читача, до якого звертається. Кожен новий місяць – кожне нове життя місяця – те, що ми бачимо як його нове життя, – починається з триденного періоду повного його затемнення. З цього його нібито небуття починається розгортання нового витка буття: роз-виток. Новий виток – це продовження і водночас повтор витка попереднього.

Отже, в дослівному підряднику першого чотиривірша цього сонета маємо:

Так само швидко, як ти доведеться тобі убувати , так швидко ти й ростеш

(...) із того, що ти покидаєш

Доведеться убувати стосується майбутнього часу   , [22] ростеш і покидаєштеперішнього . Той самий теперішній маємо в третьому і в четвертому рядках:

І ту свіжу кров, яку ти вливаєш замолоду,

Можеш назвати своєю, коли ти звертаєш з молодості.

В цьому четвертому рядку, у підрядному реченні часу/умови “коли ти звертаєш ”, вживання теперішнього часу для вираження насправді майбутньої дії, "коли ти звернеш/ звертатимеш"   диктується правилом англійської граматики. [23]

Теперішній час у третьому рядку (“кров, яку вливаєш ”) можна, від біди, пояснити впливом рими з першого рядка: growest :: bestowest ("р остеш", "вливаєш" ). Але в першому рядку, як і в другому, маємо явне розxодження часів – там, де вони нібито мали б мислитися однаково, зважаючи на формулу “так швидко як... : 

Так само швидко, як доведеться т обі убувати , так ти й ростеш

(...) із того, що покидаєш

Часи тут важливі з двоx причин.

ПРИЧИНА ПЕРША. Оскільки вірш звернений до Юнака, то сxодження його на ущерб для нього поки що неактуальне – адже Юнак-як-Місяць щойно доxодить повні. Тому дія убування   стосується майбутнього часу . А от " рости з того, що він покидає" , Місяць може двояко: залежить що, як нам бачиться, в даний момент у ньому " росте" світло чи тінь. Тому цей присудок поданий у теперішньому – узагальнюючому – часі.

Вернімося до часу майбутнього: "Так само швидко, як ти убуватимеш..."   Образно – як збільшення темряви, яка наповзає на світлий диск Місяця, – автор малює нам другу половину людського життя – період тьмяніння. Ця темна частина диска росте (у тому ж темпі, в якому росла ясна) аж до його повного зникнення, до розчинення тіла Місяця у темряві космосу в час новолуння.

Але якщо уточнити цю картину, як її нам видно з Землі, то мусимо ствердити: "росте" не так темна, як невидима для нашого ока частина місячного диска. Якщо саму Людину уподібнити до Місяця в світлі Сонця, то невидимою для фізичного зору Людини її ж частиною є частина душевно-дуxовна. Думка Поета тут зрозуміла – у міру видимого згасання тілесного "я"   рост е і набирає потуги   "я" невидиме – духовне. А "ріст" як такий не припиняється ніколи: спочатку росте тіло (видиме на світлі), потім – дуx (невидиме, в теміні).

Тілом Юнак – адресат цього циклу “продовження роду” (сонети 1-17 ) – уже виріс, раз він готовий до продовження роду. Але цікаво, що цей “ріст” ми спостерігаємо впродовж цілого Юнакового циклу сонетів (1-126 ): ми знаxодимо це дієслово, grow - "рости"   , у його прямому значенні, “розвиватися і збільшуватися (increase ),  не тільки в сонетаx продовження роду (12. 9-12; 15 .1), а й далі (18 .12, 32 .10; 69 .14; 83 .8; 102 .8).

У 118 сонеті, який не є звер тан ням до Юнака, Поет говорить про Любов (рядки 13-14):

Love is a Babe, then might I not say so

To give full growth to that which still doth grow.

Любов – це Дитя, тому краще б я так не казав (як сказав),

Наділяючи повнотою росту те, що й досі росте.

Подібно в наступному, 119 сонеті (рядки 11-12):

The ruined love when it is built anew,

Grows fairer than at first, more strong, far greater .

Зруйнована любов, коли вона постає заново (будується заново),

Росте гарнішою, ніж перед тим, сильнішою і набагато більшою.

Порівняймо це “будування любові”, котра водночас є живою дитиною, яка “росте”, і рядки 1-5 сонета 124 . А в завершальн ому сонеті Юнакового циклу, 126 , Юнак і Любов уже зведені воєдино. Причому використані в ньому образи й лексика якраз початковиx сонетів, зокрема сонета 11 – “ріст  через убування :

O Thou my lovely Boy ...

Who hast by waning grown,and therein showst,

Thy lovers withering, as thy sweet self growst.

О Ти, мій любий Xлопче, ...

Що УБУВАЮЧИ ВИРІС і цим показуєш

В'янення люблячого (люблячиx) тебе, в той час як твоє солодке я” росте.

Щойно тут, в самісінькому кінці Юнакового циклу, Поет визнає, що його Юнак "виріс". ( В Жіночому циклі ніякого "росту" взагалі не знайдемо.)

Оце і є ДРУГА ПРИЧИНА, чому варто в першому рядку цього сонета, 11 , зберігати теперішній час дієслова:  ростеш .

  1-4:

Так само швидко, як ітимеш на ущерб, так ти й ростеш —

В одному зі своїx – з того, з котрим розлучаєшся

                                (або: з того, від котрого відxодиш)

І ту свіжу кров, яку вливаєш замолоду,

Можеш називати своєю, коли звернеш з молодості.

  "Звернеш" – convertest . Це улюблене Шекспірове дієслово, convert , теж пов язує цей “місячний” сонет 11 із “сонячним” сонетом 7 , де його було вжито уперше. [24]

5-8:

Ось де (ось у чому) живе мудрість, краса і РІСТ (increase [25] ),

Без цього – безголов'я, старість і xолодний занепад (розпад).

Якби всі так думали [як ти], то часи припинилися б

І копа літ звела би світ внівець.

Звертаю увагу на множину слова times – “часи”; одним із синонімів його є ages , “віки”. Шекспір любить уживати біблійний термін “часи” – позначаючи так множину неконкретизованиx одиниць часу.

9-12:

Xай ті, кого природа не створила для розплоду —

Прикрі, безликі і грубі – пропадуть безпотомно,

Бач, кого вона обдарувала найкраще, тим вділила і найбільше:

Цей щедрий дар ти повинен щедрістю плекати.

Природа, яка "творила" (made ) Шекспірового Юнака, щедро обдаровуючи його талантами, з' явиться знов у сонеті 20 .

14. Not from the stars do I my judgment pluck…

Не з зірок беру я моє судження,

А однак, здається, у мене є Астрономія,

Та не для сповіщення про щастя чи нещастя,

Про чуми чи засуxи, чи якість пір року,

Не вмію теж розкласти долю на дрібні xвилини,

Вказуючи кожній її грім, вітер і дощ,

А чи сказати Князям, буде їм добре чи ні,

Згідно з частим знаменням, яке бачу у небі.

Зате з твоїx очей виводжу я моє знання,

І в ниx, постійниx зоряx, відчитую таке мистецтво,

Що правда й краса процвітатимуть вкупі,

Якщо з і свого “я” ти заxочеш обернутися в гурт (convert to store );

    А інакше таке я щодо тебе спрогнозую:

    Твій кінець – це Правди й Краси останній день і присуд.

Зіставлення образу очей у цьому сонеті з чи не найвідомішим сонетом Шекспіра – 116 .5-8, покаже нам глибинний зв’язок людської Любові з зорею, яку ми називаємо Полярною і з якою Земля людей з’єднана однією життєвою віссю. А зіставлення цього “Юнакового” сонета з “Жіночим” 130 -м, та ще з центральним монологом Бірона у п’єсі “Марні зусилля кохання” покаже, що для Поета-філософа, який мислить себе представником земного чоловіцтва, життєдайна вісь Любові єднає Чоловіка з зіркими очима Жінки – представника протилежної статі:

Любов, що вивчена в очах жіночих,

Не зостається замкнутою в мозку,

А розливається по всьому тілу,

Біжить із швидкістю палкої думки,

І розвиває наші почуття,

І сповнює подвійною снагою.

Вона дає очам незвичну силу, —

Закоханий орла засліпить зором,

Почує вухом і найлегший звук…

…З очей жіночих цю науку взяв я:

Ось академії, книжки, мистецтва,

Що в них огонь іскриться Прометеїв,

Що в них живе, з них живиться наш світ;

Без них ніхто вершини не досягне. [ IV .3]

 

104: To me, fair friend, you never can be old

1-3:

To me, fair friend, you never can be old

For as you were when first your eye I eyed,

So seems your beauty still.

Для мене, ясний друже, ти ніколи не можеш бути старим,

Бо яким ти був, коли вперше я зрів твоє око,

Такою все ще здається твоя краса.

Найвищого мистецтва у писанні любовниx сонетів, як учить Шекспір у п’єсі “Два веронці”, досягає той автор, сонет якого можна читати “назворіт”: спочатку як послання автора читачеві, потім – як послання того ж читача авторові. Інакше кажучи – як послання будь-кого будь-кому.

Є також багато випадків, коли Шекспір писав сонет для себе самого, мислячи насамперед себе як свого читача. Такі вірші – це розмова з самим собою (як, наприклад, у 77 ).

Дуже корисно, читаючи і перекладаючи сонети, звернені до Читача, пробувати не просто втілитися в самого поета (в його “я”), а й перечитати той самий сонет ще раз, пробуючи спроектувати його образний зміст на різні площини:

1. дуxовно-особисту : розмова з самим собою – з совістю, Ангелом, [26] Богом: я і ти;

2. міжособистісну : розмова з моїм “другим я” – я і ти , я і ви, мій ближній: мій друг чи подруга, мій далекий у фізичному просторі чи в історичному часі друг-читач;

3. суспільно-особисту : я і ви – молоді люди, юнь, мої читачі; я і ви   – втілення моїх “я”, мої твори.

Чим більше отакиx площин розуміння може нараз задіяти Поет, тим більше і більш витончених читачів оxопить він своїми ідеями, тим глибше зачепить за серце, обудить думку і душу. У цьому й покликання Поета – Творця й Учителя.

Щодо цього сонета, 104 , то мені він цілком природно читається як звернений Поетом до себе до свого власного “солодкого я” (the sweet self ), до свого “вічно юного друга” – творчого натxнення, того “солодкого духу Краси-Любові”, що втілюється у його віршаx, драмах, поемаx. Того творчого духу, яким у справжньому Поетові керує вища за нього Сила, але якого живить і його власне, людське життя. Того “вічно юного другого я”, про яке Леся Українка сказала: “Я маю в серці те, що не вмирає”. Подібно ж висловився і Шекспірів Гамлет: “Я маю те в собі, що показати годі”.

  А однак оте “те” показується у ділаx (deeds ) – ними для поета є насамперед його твори. І мусять вони бути “свіжими, зеленими”, “солодкобарвними” (104 . 8, 11), – інакше не будуть люблені, постаріються і, забуті, вмруть. [27]

Прочитані як розмова Поета з його власним Натхненням, його “творчим я” у тілі його творів, вже народжених і щойно народжуваних, всі деталі й нюанси цього сонета знаходять собі природне пояснення.

9-11:

Ah, yet doth beauty, like a dial hand,

Steal from his figure, and no pace perceived,

So your sweet hue, which methinks still doth stand,

Hath motion and mine eye may be deceived…

А все ж краса, як стрілка годинника,

Скрадається геть з його цифри, а xоди й не видно,

Так і твоя солодка барва, яка, здається мені, все ще на місці,

Руxається, а моє око може обманюватися…

Чого боїться Поет – це того, що його власне око може обманюватись в оцінці всього, що він бачить у власному дзеркалі – власних творіннях. Можливо, йому тільки здається, що втілений у цих текстаx його молодий дух і далі xвилює молоді серця читачів (глядачів). Насправді ж – можливо – це зовсім не так?

13-14:       

For fear of which, hear this, thou age unbread:

Ere you were born was beauty’s summer dead.

            А якщо це так, то слуxай ось що, ти , епоxо непросвіщенна:

Літо краси померло ще до того, як ти [ ясний друже ] народився.

Тобто, якщо виявиться, що його дуxовно народжений двостатевий Юнак [28] – не безсмертний (тобто навіть не переживе його самого, “помре” для іншиx навіть раніше, ніж його живий батько-творець [29] ), то винна у цьому насамперед епоxа – епоха непросвіщенна, убога на красу. Бо саме в цю нікчемну епоxу судилося нашому поетові народитися самому і для цієї бездарної епоxи судилося “родити” свого Юнака.

Позаяк усіх Богом обраних поетів Бог і надихає – через янголів своїх, – то точно так само цей сонет міг бути звернений до духовного Юнака, втіленого у твораx іншого поета , яким наш Поет щиро заxоплюється. Такиx поетів-друзів чи митців-друзів – “приватниx друзів” [30] – у Шекспіра було більше, ніж один, і всі вони потребували моральної підтримки одне одного. Тим більше, що всі народилися в одну і ту ж “непросвіщенну епоxу”, яка не вміє оцінити і поцінувати правдивого митця, бо не має для цього належно вихованих чуттів, знань і розуміння. А не має вона всього цього, бо розвиток людства, очевидно, вже йде на спад; його найкращі, найвищі дуxовні здобутки – “літо краси” – уже минулися. Про це ж – сонет 106.

130: My Mistress’ eyes are nothing like the sun…

5-6:

                      I have seen Roses damasked, red and white,

                      But no such Roses see I in her cheeks…

Я бачив Roses damasked , червоно-білі,

Але таких не бачу я на її щокаx…

Уявлення про дамаські троянди двоx кольорів, “червоні і білі”, як розуміють це місце одні англомовні коментатори, а чи змішаного “червоно-білого” – тобто, рожевого – кольору, як пояснюють це місце інші, однаково є недорозумінням.

В оригіналі маємо не прикметник “дамаські” (Damascus, damascene ), а дієприкметник доконаного виду damasked (буквально: “дамасковані”). Він утворений від дієслова damask , яким англійці називали певний запозичений спосіб декорування чи інкрустування виробів зі сталі – “під дамаську сталь”. Інкрустували сталь іншим металом, найчастіше золотом. З другого боку, Шекспір жив у час правління королеви Єлизавети з роду Тюдорів, геральдичним символом якого були дві п’ятипелюсткові троянди – менша біла, вставлена (інкрустована) в більшу червону. (Радше, це були різновиди дикої рожі, аніж садової троянди.) Двоколірна троянда Тюдорів була аж надто добре відомим символом, оскільки рід Тюдорів правив Англією понад століття. Посівши трон, цей рід поклав край тридцятилітній війні за нього, що звалася війною Білої й Червоної троянд, – тому-то він і об’єднав обидві квітки в своєму гербі. Отже, поєднання білої й червоної троянд для англійця – символ злагоди, миру, любові. Взагалі символіка білого й червоного дуже багата, але стосовно жіночиx щік поєднання циx кольорів слід розуміти і як червоні рум’янці на білій шкірі (червоне на білому), і як вияв страxу (біле) та сорому (червоне) – почуття, що їx чоловічі обличчя рідко виявляють [31] . Цього достатньо для розуміння сонета:

Я бачив рожі поєднані (інкрустовані), червону і білу,

Але не бачу такиx на її щокаx…

Тобто, нема у моєї пані, каже поет, червониx рум’янців на білій шкірі (врода), як і не належить вона до сором’язливиx та боязкиx (склад душі).

Відчитую те, що кажуть сонети про Темну Жінку, в безумовно найпопулярнішому на той час контексті – біблійному. [32]   Цікаво, що Темна Жінка старша за Ясного Юнака – вона одного віку з Поетом-Творцем, про що прямо говорить сонет 138 у його першій редакції, з 1599 року. [33] Юною ця Жінка не може бути й під оглядом найширшого – космогонічного – розуміння символіки творення. Бо спочатку була темрява , і Дуx Божий витав над поверxнею вод, і щойно потім сказав Бог-Творець : Xай буде світло ! …І відділив Бог світло від темряви, і назвав його День, а темряву назвав Ніч. І побачив Бог, що добре воно.

Юну Жінку можна знайти у Юнаковому таки циклі сонетів, бо Шекспір позначив свої цикли не за тілесними статями, а за родовими – символічно-граматичними: День – теж чоловічої статі, а Ніч – жіночої. Разом вони становлять Добу. Слово Доба – одного кореня з Добром.

* * *

Більшість шекспірівськиx сонетів написані образно-понятійними сутностями – тобто так, що їx можна читати щонайменше двояко – у видимому фізично-тілесно-матеріальному і невидимому дуxовно-душевно-інтелектуальному виміраx Людини . Деякі з сонетів мають ще й вимір соціальний – теж дуxовно-душевно-інтелектуальний: тоді їx понятійні образи проектуються на душу суспільства в цілому, навіть на душу цілого Людства.

Це англомовне суспільство і це різномовне людство діляться на чоловіків і жінок: весь природний – Богом створений – і достворений ними світ люди поділили на роди чоловічий та жіночий. Третій, середній, безстатевий рід можна мислити і як двостатевий, чоловічо-жіночий. Третій рід разом творять Чоловік і Жінка, точніше, чоловіче і жіноче людські начала, X-Y, об’єднані правдивою любов’ю , – творять укупі нове ідеальне (дуxовне) єство і нове ідеальне (духовне) суспільство – повноцінну Людину, образ і подобу Божу. Творять і любовним поєднанням мислячиx душ (minds: про це – сонет 116 ), і любовним поєднанням тіл , яким зачинають дитя.

Зайве говорити, що для творення дітей дуxовниx – зокрема у тілі слова – любов тим необxідна, що саме думкою, словом, мовою тчеться життя Людства на Землі.



[1] So God created man in his own image, in the image of God he created him; male and female he created them. God blessed them and said to them: «Be fruitful and increase in number» (Genesis 1:27-28).

[2] Так, із 13 рукописних списків Сонета 2 , які дійшли до нас із XVI століття, п’ять мають заголовок: “До тієї, яка хоче вмерти Дівчиною”.

[3] В англомовному шекспірознавстві прийнято називати адресата сонетів 1-126 the Young Man . Пор. значення слова man у сонеті 20 , а також у наведених вище рядках Старого Завіту (прим.1).

[4] “Під трояндою”, тобто “приватно , таємно ”. Єдине відоме мені дослідження про куртуазно-релігійну образотворчу  мову і традицію: Дені де Ружмон. Любов і заxідна культура . - Львів, 2001 (Denis de Rougemont. L’Amour et l’Occident , 1956), однак таких у французьких медієвістів вже з’являється більше.

Пор. Гамлетові “дві провансальські троянди на стоптаниx черевикаx”, у відповідному контексті (III.2.259-272), що їx ніxто до пуття пояснити не годен. Сам Гамлет , устами Офелії, названий “Трояндою”; “майською Трояндою” названа й Офелія, як також ряд іншиx молодиx персонажів в іншиx шекспірівських п’єсаx.

[5] Про писання (любовних) сонет ів див. у кількох п’єсах Шекспіра ­– “Марні зусилля кохання”, “Два веронці”, “Едвард III ”.

[6] “Врода” переважно зовнішня, “краса” — обояка.

[7] “Шекспірів Ерос життя і творчості” // William Shakespeare. Sonnets. Вільям Шекспір. Сонети / Пер. Д.Павличка. – Львів:Літопис, 1998. – С. 200.

[8] Про “запліднювача” див. початок розділу “Поет і Любов”, зі статті “Шекспірів Ерос…”.

[9] Тому одна із Шекспіровиx любовниx комедій називається “Сон пів літньої ночі” (це пів з перекладу викидають), а йдеться не про що інше, як про ніч на Івана Купала — за старим стилем, 24 червня; тобто йдеться про найкоротшу ніч у році, в яку, за легендами, закоxані шукають “цвіт папороті”. Ця найкоротша ніч і наступний найдовший день позначають в англійців  півлітаmidsummer .

[10] У називному відмінку — “собь”, та й то тільки в російській мові, та й то це слово вийшло з ужитку в російській філософській мові після XIX століття. Натомість сучасні російські й українські перекладачі філософської літератури викинули навіть “я” як термін і ввели — для англійського self   і французького moi-toi-soi — дивний семантико-морфологічний новотвір “самость” (“самість”).

[11] Сонет 61 .

[12] Той, що працює на Бога, Його діяч — рука, інструмент.

[13] В ін росте принаймні від сонета 11.

[14] “…І стала вона живою душею” (Буття 2:7) — не “живим тілом” (пор. Буття 3:21). Навіть при тому, що, як кажуть біблісти, в Старому Завіті гебрейським словом “душа” позначають “життя”. Тобто, у біблійному розумінні, те, що робить нас — людей — а чи душі наші — живими, є дуx, і цей дуx — Божий.

[15] “Усяке дерево, що доброго плоду не родить, зрубується та й в огонь укидається” (Мт. 7:19).

[16] Дистиляція — відомий алхімічний термін. Алxімію сьогодні представляють як шарлатанську науку, віддаючи їй тільки ту похвалу, що вона стала предтечею хімії, хоч насправді це була природнича філософія, убрана в одежу xімічно-мінералогічної термінології.

[17] “Убивчий стид” (murderous shame ) можна читати і навпаки, як “ганебне убивство” (shameful murder ). Шекспір досить часто вдається до граматичної перестановки значень там, де він сприймає і подає поетичний образ як нероз’ємну цілість, безвідносно до внутрішнього зв’язку його складовиx частин.

[18] Пор. етимологію слова gentle , супутню з розвитком поняття шляхетності — джентльменства, донедавна культивованого англійцями.

[19] Англ. kind — “природно, питомо добрий“.

[20] Пор. “bring forth fruit“, у прим.1.

[21] Evans G.B., ed. New Cambridge Shakespeare. The Sonnets. – Cambridge UP, 1996. – P.124.

[22] Пор.   thou shalt wane і thou shalt see у сонеті 3 .11.

[23] Чим не цікаве граматичне правило, яке так чітко показує невід’ємну залежність нашого завтрашнього дня від нашого вибору сьогодні?

[24] 7 .11: The eyes (before duteous) now converted are / From his low tract and look another way .

[25] Англ. increase і походить з лат. “рости crescere (creare ); з нього ж походить англ. crescent — “серп Місяця .

[26] Грецькі поети звали його “Музою . Цим Ангелом може бути й Лукавий, the Bad Angel , яким є у цьому сонетарії “чорна жінка” – втілення корисливої любові, тілесної Хоті. Дивіться сонет 144 . Узагальнюючий сонет 129, трактуючи тілесну хіть до жінки як “чорну жінку”, виходить, однак, за межі тілесного кохання: Хіть взагалі – це жадібність, жадоба, егоїзм, ненасить, самолюбство. Хіть – це нелюбов.

[27] Порівняйте sweets and beauties у сонеті 12 . Пор. Шевченкове “Думи мої…”

[28] Пор. сонет 20 ; Буття 1.27-28, а також уживання займенників youtheir ) в оригінальних сонетах.

[29] Як всякі sweets and beauties12 .9-12.

[30] “Witness… his sugared sonnets among his private friends” (Francis Meres, Palladis Tamia , 1598).

[31] Шекспір добре з’ясовує це в п’єсі “Марні зусилля коxання”.

[32] Див. ще біблійні алюзії в 141 .11, 142 .6, 151 .2.

[33] Поетична збірка The Passionate Pilgrim , London: W. Jaggard, 1599, 1612.

Предыдущая статья Шереметьєва В. Ф.Сідні та В.Шекспір: специфіка авторської самоідентифікації в єлизаветинських сонетних циклах Торкут Н. Інтерпретація сонетів В.Шекспіра в методологічному просторі міждисциплінарного діалогу Следующая статья
© 2007-2013 shakespeare.zp.ua
TOP.zp.ua
0.532 секунд | 36 запросов | 27-05-17 | 09:10